У 1980-х роках Бар гудів від роботи заводів: тут варили цукор і виготовляли спирт, випускали машини та шили одяг. На підприємствах працювали сотні людей, а промисловість була важливою частиною життя міста. Сьогодні одні заводи стоять зачиненими, інші продовжують працювати. Журналісти «Жмеринка онлайн» дослідили промислове минуле Бара — які підприємства розвивали місто, що на них виготовляли та що від них залишилося сьогодні.
Цукровий завод, який освітлювали електрикою ще на початку XX століття
Історія Барського цукрового заводу розпочалася у 1900 році. За інформацією Михайла Куперштейна, підприємство звели представники австрійського та єврейського капіталу. Для його роботи створили акціонерне товариство Барського пісочно-рафінадного цукрового заводу в Одесі. Спочатку на заводі працювали 200 людей. Уже в 1914 році тут було зайнято 400 із 658 робітників Бара. Близько сотні працівників були євреями. За рік підприємство виготовляло 354 223 пуди цукру.
Цукровий завод вирізнявся й технічним оснащенням. Як повідомляє сайт Барської бібліотеки, у той час, коли на інших виробництвах використовували гасові лампи, тут уже було електричне освітлення. 2 травня 1918 року підприємство націоналізували. Під час перших визвольних змагань завод пограбували, частину обладнання знищили, а виробничі приміщення зазнали значних пошкоджень.
У 1922–1923 роках підприємство реконструювали, модернізували обладнання та механізували трудомісткі процеси. Через десять років завод з’єднали із місцевою залізницею. Залишки старої колії досі можна побачити за територією підприємства.
Під час гітлерівської окупації завод працював із перебоями. Місцеві партизани влаштовували диверсії та виводили з ладу машини, щоб перешкодити німцям вивозити продукцію. Подібні дії вони здійснювали й на спиртовому заводі. Після Другої світової війни цукровий завод відновили. Обладнання оновлювали, частину виробничих процесів автоматизували, удосконалювали технології та впровадили систему управління якістю продукції.
У 1980 році на підприємстві працювали 620 людей. Порівняно з повоєнним періодом обсяги переробки цукрових буряків збільшилися у 3,3 раза, виробництва цукру — у 2,7 раза, а добова переробка — у 2,5 раза. Водночас витрати праці скоротилися майже вдвічі.
На межі тисячоліть ситуація змінилася. У 2000 році економічний стан заводу різко погіршився, підприємство збанкрутувало. Наступного року його викупило ТОВ «Шелтон», яке намагалося відновити виробництво. Проте з 2006 року завод стоїть зачиненим.
Із цукровою промисловістю регіону пов’язана й історія Ялтушківського цукрового заводу, заснованого у 1860 році. У 1913 році від нього до Барської залізничної станції проклали колію.
Спиртовий завод: понад 150 років виробничої історії
Ще одне підприємство, яке стало частиною промислової історії Бара, — спиртовий завод. Його історія налічує понад 150 років. За інформацією працівників Барської бібліотеки, у 1860-х роках у місті працювала невелика винокурня, збудована на замовлення підприємця Штока. Тут було лише 12 працівників, які виготовляли 30 відер спирту на добу.
У 1898 році власник продав винокурню іншій компанії, яка вдосконалила виробництво. Наприкінці XIX — на початку XX століття підприємство виготовляло вже 90 тисяч декалітрів спирту на рік. Після революції винокурню націоналізували. У 1925 році, після ремонту, вона стала гуральнею Барського цукрового заводу. Добовий обсяг виробництва на той час становив 600 декалітрів спирту, а у 1930 році річні обсяги зросли до 180–200 тисяч декалітрів.
У 1936–1937 роках завод з’єднали із залізницею. Після Другої світової війни підприємство реконструювали, придбали нове обладнання та впровадили нові технології. Першу продукцію після відновлення завод випустив у 1950 році.
У 1956 році тут збудували цех із виробництва хлібопекарських дріжджів потужністю до шести тонн на добу. На той час завод виготовляв чотири тисячі декалітрів спирту за 24 години.
У 1963 році на підприємстві створили перший у СРСР цех із виробництва сухих кормових дріжджів на відходах мелясної барди. А в 1967 році завод випустив два мільйони декалітрів спирту, три з половиною тонни хлібопекарських дріжджів і дві з половиною тонни сухих кормових дріжджів. У 1994 році підприємство перевели на природний газ, що позитивно вплинуло на собівартість продукції.
Ще одним етапом розвитку стало впровадження у 1998–1999 роках виробництва високооктанової кисневмісної добавки до бензинів. За наведеними даними, її виготовляли по 24 тонни на добу.
Машинобудівний завод: від майстерень до сотень працівників
Барський машинобудівний завод створили у 1932 році на базі майстерень технікуму механізації сільського господарства. У цих майстернях працював майбутній український учений Юрій Делімарський. У березні 1932 року К. З. Котляр став інженером заводу, а в травні до роботи став перший директор — В. С. Тарашевський.
Підприємство поступово нарощувало виробництво. У 1937 році тут виготовили 386 машин, а кількість працівників становила 451 людину. Того ж року завод отримав назву «Барський машинобудівний завод». Згодом підприємство почало виробляти обладнання для спиртової та пивоварної промисловості.
Під час нацистської окупації завод розгромили та пограбували. Після визволення міста для відновлення роботи довелося встановити тракторний двигун із генератором. Згодом техніку, яку випускало підприємство, удосконалили. Упродовж 1944–1957 років завод виготовив 26 488 машин. Тут почали створювати обладнання для кондитерської, хлібопекарської та парфумерної промисловості.
У 1970–1980-х роках підприємство освоїло випуск техніки для виробництва консервів і деталей для виготовлення безалкогольного пива.
На початку 1960-х років на заводі працювали майже 1500 робітників. Упродовж 1966–1970 років, під час восьмої п’ятирічки, працівники освоїли серійне виробництво 11 нових машин. За цей період обсяг валової продукції зріс у 1,7 раза.
У 1994 році завод приватизували. З 2000 року тут виготовляють теплотехнічне обладнання. У 2017 році на підприємстві працювали понад 700 людей.
Швейна фабрика: від 35 працівників до сотень робочих місць
Барська швейно-взуттєва фабрика розпочала роботу 20 травня 1944 року. Спочатку виробництво було розміщене у примітивних приміщеннях у різних частинах міста. У колективі налічувалося лише 35 людей — майстри, закрійники та учні. У 1946–1947 роках підприємство називали «Швейно-взуттєвим індпошивом», а в 1948 році перейменували на Барську швейну фабрику. Виробництво поступово розширювалося. На фабриці шили штани, а швейні машинки з ножним приводом виготовляли на Могилів-Подільському машинобудівному заводі.
У 1958 році на ремонт виділили 445 тисяч рублів. Тоді ж облаштували новий пошивний цех на 60 робочих місць, склад сировини та розкрійний цех, який повністю забезпечував пошивний. Крім того, збудували електростанцію та інші необхідні приміщення.
На початку 1961 року запрацювало нове обладнання розкрійного цеху.
У 1993 році фабрика випускала 85 700 штанів на рік, а кількість працівників сягнула 470 людей. Того ж року збудували новий чотириповерховий виробничий корпус.
7 вересня 1996 року підприємство приватизували. Економічні труднощі тих років не оминули й фабрику.
У 2005 році з’явився інвестор — фірма «VD-one», яка займалася виробництвом і продажем одягу. На підприємстві закупили нове обладнання, погасили старі борги, і фабрика знову стала рентабельною.
13 серпня 2007 року відбулася реорганізація. У 2010-х роках на підприємстві працювали 196 людей.
«Хлорела», УТОС та інші підприємства міста
Промислове життя Бара не обмежувалося великими заводами. У 1963 році тут створили науково-дослідну лабораторію з очищення стічних вод за допомогою хлорели. Щомісяця вирощували 50 кілограмів цих водоростей.
У 1976 році заснували підприємство «Цукропромводоналадка», яке займалося вирощуванням хлорели та очищенням стічних вод. У народі його називали просто «Хлорела».
Важливе місце в історії міста посідає й Барське учбово-виробниче підприємство Українського товариства сліпих, засноване у 1934 році. Тут працюють люди з порушеннями зору, зокрема ті, хто повністю його втратив. Підприємство виготовляє кришки для банок, кроненпробки, цвяхи, сітки «Рабиця», мисливські паски, господарські тертки та інші вироби. У 2010-х роках тут працювали 246 людей.
У Барі також діяли хлібний завод, консервне виробництво, валяльня, маслозавод і меблева фабрика. Хлібний завод закрили 20 жовтня 2011 року через банкрутство. У центрі міста, біля старого парку, досі стоять будівлі колишньої валяльні, яка не працює вже кілька десятиліть. В одному з її приміщень нині діє церква, а на одній зі стін є мурал.
На Facebook-сторінці Сергія Попіка збереглася стара світлина Барського консервного заводу. Там само можна побачити чорно-біле фото меблевої фабрики, яка не працює із серпня 2007 року.
Зачиненим стоїть і колишній маслозавод біля залізничної станції Бар.
«Колись Барський маслозавод на станції Бар був гордістю міста — місцем, де аромат свіжого молока змішувався з ритмічним гулом виробничих цехів. Тут працювали цілі династії, вкладаючи в кожен продукт не лише професіоналізм, а й душу…» — пише про завод Сергій Попік у соцмережах.
З лютого 2026 року Ялтушківська дослідно-селекційна станція перебуває у стані припинення.
Заводи, робітники та життя міста
Про масштаби промислового розвитку Бара свідчать і дані з видання «Історія міст і сіл Української РСР». У 1923 році, крім відновлення цукрового заводу, у місті відкрили 12 майстерень, чотири цегельні, млин і друкарню. Також реорганізували майстерні та артілі й створили п’ять нових артілей.
У 1932 році цегельний завод виготовив 5,2 мільйона цеглин і 425 тисяч черепиць. У цей період у місті створили електростанцію, хлібозавод і швейну фабрику, яка працювала на базі артілі «Кооптекстиль».
У 1934 році при машинобудівному заводі відкрили школи технічного мінімуму.
У 1939 році в Барі працювали 1200 робітників. Із них 340 були зайняті на машинобудівному заводі, 282 — на цукровому, 135 — на спиртовому. Того ж року завод заощадив 42 200 карбованців витрат.
Підприємства були не лише місцями роботи. При заводах діяли бібліотеки та клуби, до яких приїжджали з виступами професійні театри. Працівники могли навчатися без відриву від виробництва. Зокрема, у 1963 році при машинобудівному заводі відкрили вечірній технікум, а в 1967 році 275 працівників навчалися в різних закладах.
Під час німецької окупації місто зазнало значних руйнувань. Загарбники вивозили обладнання із заводів, грабували культурні установи та спалювали будинки. Місцеві партизани знищили нацистську варту на конезаводі в селі Гулі, а коней роздали селянам. Чимало колишніх працівників Бара воювали на фронтах Другої світової війни. Після війни місто відбудовували, а підприємства поступово відновлювали роботу. Промисловість знову стала важливою частиною життя громади.
Що залишилося від промислового Бара
Сьогодні промисловий ландшафт міста суттєво змінився. Частина колишніх заводів і фабрик припинила роботу, а їхні будівлі залишилися нагадуванням про минуле. На базі деяких підприємств діють інші виробництва. У Барі досі працюють машинобудівний завод та учбово-виробниче підприємство УТОС. Швейна фабрика також продовжує діяльність, хоча й у значно менших масштабах.
Колись підприємства забезпечували роботою сотні людей, впливали на розвиток міста та формували повсякденне життя його мешканців. Тепер про промислову історію Бара розповідають старі виробничі корпуси, фотографії та цифри, за якими стоять долі працівників і цілих родин.
Архівні фото з сторінки Сергія Попіка. Фото сучасного міста Бар – Дарʼя Берт.