«Я не можу бути вдома, коли тато з Артемом на війні…»
Командир штурмового відділення 82-ї десантно-штурмової бригади Вадим Казьмірук — з когорти мужніх воїнів, які стали в ряди захисників України в перший рік війни. Більше півтора року він значився у списках зниклих безвісти, і весь цей час рідні не втрачали віру в його повернення, але дива не сталося. 16 грудня 2025 року останки воїна з військовими почестями поховали на Алеї Слави в рідному місті Бар.
Сім’я Казьміруків добре відома в Барі. Батьки, Павло Анатолійович і Світлана Олександрівна, працювали викладачами місцевого автодорожнього технікуму, і це певною мірою визначило майбутню професію Вадима. Після закінчення загальноосвітньої школи №4 він став студентом технікуму, отримавши диплом дорожнього будівельника та дорожнього механіка. У сім’ї зростав також молодший син Артем.
Народився Вадим 25 листопада 1990 року. Був звичайним, милим, прекрасним, часом бешкетливим хлопчиком. Частину свого дитинства любив проводити у бабусі Броні в селі Каноницьке. Там мав друзів: вони ходили на риболовлю, лазили по деревах, грали у футбол і хокей. Спогади про дитинство і село завжди були в нього сповнені тепла, любові й пригод. Було безліч цікавих, веселих, а інколи й тривожних історій, які назавжди закарбувалися в пам’яті.
Батьки Вадима та їхнє близьке коло любили активний відпочинок, зокрема гори та катання на лижах. Ще змалечку він підкорював вершини засніжених Карпат і полонин.
– Я була знайома з Вадимом заочно, знала його як сина викладачів технікуму, оскільки теж навчалася там, щоправда, дещо пізніше, – розповідає дружина Вадима Аліна. – Доля звела нас ближче у 2013 році як друзів у важкий період його життя. Після страшної ДТП я з подругою провідували Вадима в лікарні, а потім почали частіше спілкуватися. Вадим працював у Києві, я навчалася у Львові в університеті, інколи бачилися в Барі. У 2014 році Вадим із татом поїхали на заробітки за кордон, і поки він там був, наші стосунки розвивалися завдяки телефону. В один момент, коли вони повернулися додому, Вадим сказав: «Я не думав, що мене просто так може хтось чекати…». Це було початком чогось більшого, ніж дружба молодих людей. У 2016 році ми створили сім’ю, у нас народився син Остап.
Ми були щасливі, і не лише ми, адже це первісток — перша наша дитина, перший онук для бабусь і дідуся, перший племінник… Життя минало день за днем, місяць за місяцем. 25 квітня 2020 року Господь Бог обдарував нас другим щастям — у нас народилася донечка Марія, яку ми називаємо Маруся, Марійка, Марусинка…
Далі Вадим і Аліна налагодили свій ритм життя з двома дітьми, і все здавалося буденним: робота, садочок, дім, маленькі подорожі, гості… До лютого 2022 року вони були щасливі й не усвідомлювали, яке то неоціненне людське багатство. У гуртожитку, в якому проживали, їм запропонували квартиру з кращими побутовими умовами, і вони завершували там ремонт. Саме 24 лютого збиралися переносити речі та меблі, але всі плани зруйнувалися одним дзвінком о 5:30 ранку.
Зателефонував сестри чоловік і розбудив словами: «Вставайте, війна!!!»
На ранок 25 лютого мама, тато, Вадим і Артем Казьміруки пішли до військкомату записуватися добровольцями до ЗСУ. Їм відповіли, що не можуть призвати до армії всіх чотирьох із сім’ї. Постановили — взяти тата і молодшого сина Артема. Мамі сказали залишатися вдома, оберігати родинний затишок. Те саме порадили Вадиму: «У тебе двоє малих дітей, не поспішай…». Тато з братом пішли служити у 170-й батальйон 120-ї бригади ТрО.
– Попри всю ситуацію, яка складалася, наш кум Роман, який на той момент проживав зі своєю дівчиною у Польщі, просив, щоб ми приїхали до них. Після тривалих роздумів 5 березня 2022 року ми зібрали один рюкзак речей і вирушили з дітьми в безпечніше місце. Але нас вистачило ненадовго — уже через два місяці повернулися додому. Морально було важко: ми ніби й у безпеці, але думками весь час із рідними. Кожен день починався і завершувався новинами з дому. Повернувшись у Бар, було страшно й радісно одночасно — тут дихалося по-іншому, навіть повітря було рідним…
Вадим і Аліна вчилися жити разом у непростий для всіх період. Але час від часу Вадим говорив про те, що тато з братом там, на війні, а він тут, удома… Не зважаючи на вмовляння дружини залишитися із сім’єю, він прийняв рішення йти на війну — і навіть не у складі звичайних військ, а саме десантно-штурмових. Це був його вибір. 1 липня 2022 року Вадима зарахували до ЗСУ й направили у Житомир на двомісячний вишкіл. Так він став воїном 80-ї окремої десантно-штурмової бригади.
6 вересня 2022 року, у день народження Остапа, Вадим повідомив, що сьогодні в них перший «вихід» і декілька днів зв’язку з ним не буде.
– Ми ще не зовсім розуміли, що таке «вихід». Коли декілька днів не було зв’язку, стало страшно, але, дякувати Богу, Вадим відізвався. Щоправда, говорив лише секунд 40–50, але головне — я почула його голос і слова: «Я живий, зі мною все добре, часу зараз немає, наберу, як буде змога…». Сльози текли самі по собі, бо всі емоції були перемішані й незрозумілі на той момент…
Свій бойовий шлях Вадим Казьмірук розпочав контрнаступом на Харківщині. Після визволення Харківщини були Донецька і Луганська області. Мамі Вадима вдалося зустрітися із сином тричі, адже вона волонтерка ще з 2014 року. В одну з поїздок Світлана Олександрівна взяла із собою Аліну. Вони зробили Вадиму сюрприз на день народження 25 листопада, але бачилися недовго — близько години, оскільки місце дислокації бригади було небезпечним, і до сутінків потрібно було повертатися назад.
У липні 2023 року 82-гу бригаду направили на Запорізький напрямок. 28 серпня 2023 року Вадим пішов на бойовий вихід, який, на жаль, став останнім у його житті. Він загинув 30 серпня 2023 року в н.п. Вербове Пологівського району Запорізької області. Йому навіки 32.
Автора Віктор Зеленюк, ексклюзивно для Жмеринка онлайн. Світлини надані автором