З 15 квітня 2022 року по 9 квітня 2025 року Олександр Рокицький вважався безвісти зниклим. Сапер інженерно-саперного відділення механізованого батальйону військової частини А4007, старший солдат, він виконав бойове завдання — і не повернувся. Його особиста війна тривала всього місяць і тиждень. А для родини — майже три роки болю, невідомості та надії, яка не згасала до останнього.
Олександр Рокицький народився 3 березня 1973 року у селі Попівці Барського району. Після дев’ятого класу вступив до Жмеринського професійно-технічного училища залізничного транспорту, здобув фах помічника машиніста локомотива. Пройшов строкову службу, працював за спеціальністю, згодом створив родину і залишився жити у рідному селі.
– З Сашою ми навчалися у одній школі, я була на рік молодшою, відмінницею, – згадує дружина Олена Олександрівна. – Вперше ми по-справжньому звернули увагу один на одного, коли красень-хлопець прийшов з армії. У сільському клубі на дискотеці Сашко запросив мене на танець, потім провів до дому. Ми довго розмовляли, а я соромилася зізнатися сама собі, що закохалася з першого погляду. 24 вересня 1995 року ми відсвяткували наше весілля. Здається щасливіших за нас людей не було на всьому світі. Через рік у нас народилася донечка Лілія, а невдовзі – на світ з’явився синочок Руслан. Ми виховували наших дітей, облаштовували своє сімейне гніздечко. Я закінчила Вінницький педагогічний університет, працювала у школі, а Саша – в місцевому господарстві і був на заробітках в Києві. У 2020 році відсвяткували своє «срібне» весілля і загадували, якими ми будемо на нашому «золотому» весіллі. Та, нажаль, мрії так і залишилися нездійсненними…
Коли прийшла повномасштабна війна, Олександр не залишився осторонь. Він добровільно пройшов медкомісію. Уже 8 березня 2022 року отримав виклик із військкомату. Вдома його не відпускали до останнього.
– Я плакала і просила не їхати, хоча розуміла, що хтось має захищати нашу землю. Та він відповів: «Що я потім скажу своїм онукам? Я швидко повернуся, це не надовго…». Збирали татка поспіхом всією сім’єю: кожен щось клав у рюкзак: якийсь одяг, засоби гігієни, харчі у дорогу і, обов’язково, маленькі іконки, щоб Господь Бог його оберігав. Я й сама подумала, що його спочатку візьмуть на військові навчання, а там і все закінчиться. Адже це були перші дні війни… Життя перевернулося догори дриґом…
Перші тижні війни родина ще жила короткими дзвінками. Потім зв’язок обірвався. Останній дзвінок від Олександра був 14 квітня 2022 року.
– Я це помітила, але на той час не надала цьому особливого значення, адже я знала, що чоловік не на відпочинку, а на війні. А вже наступного дня він не вийшов на зв’язок. Ми спочатку думали, що немає такої можливості, адже там таке буває, та на душі було не спокійно. Син почав зв’язуватися з командирами, ті відповідали, що все гаразд, батько на бойовому завданні і не може зателефонувати. Минуло ще декілька днів, які були для нас вічністю – телефон Саші мовчав. Ми телефонували побратимам і почули новину, яка й досі звучить у моїй голові: нажаль, ваш батько загинув, ніхто не повернувся, хто був із ним на бойовому завданні. Ми звернулися у військкомат, з якого чоловік був призваний до лав ЗСУ, та офіційно скрізь була тиша. Тільки 5 серпня 2022 року я отримала сповіщення про те, що мій чоловік, сапер інженерно-саперного відділення інженерно-саперного взводу механізованого батальйону військової частини А4007, старший солдат Рокицький Олександр Вікторович, під час виконання бойового завдання 15.04.2022 року зник безвісти біля населеного пункту Новобахмутівка Покровського району, Донецької області. Ця територія одразу ж стала окупованою ворогом…
Далі — роки очікування, пошуків і виснажливої невідомості. Родина жила між надією і болем. Дружина щодня виходила на роботу, вчила дітей у школі, приховуючи власну трагедію за усмішкою.
– Я втратила інтерес до життя, хоча поруч завжди були мої діти, онучок, батьки. Було дуже важко…
9 квітня 2025 року Олександра Рокицького офіційно визнано загиблим під час виконання бойового завдання внаслідок збройної агресії російської федерації проти України. Та навіть після цього для родини він не став лише спогадом.
– Мені і моїм рідним дуже боляче від усвідомлення того, що не можемо прийти на могилу чоловіка і поклонитися його праху, єдине, що маємо – портрет чоловіка серед загиблих земляків на Алеях Пам’яті в Попівцях та Копайгороді.
Його дружина говорить про нього як про людину, яка й досі поруч — у дітях, у пам’яті, у щоденному житті.
– Ти – наш герой, а герої не зникають із пам’яті людей…
Олександр Рокицький був не лише воїном. Він був чоловіком, батьком, дідусем, опорою для родини і людиною, яку пам’ятають у селі як щиру й добру. Його життя стало ще одним свідченням ціни, яку Україна платить за свободу. Вічна пам’ять Герою.
Автор Віктор Зеленюк для Жмеринка онлайн.