У сучасному Барі дедалі частіше з’являються люди, чиї історії ламають стереотипи. Вони нагадують, що навіть у часи війни й повсякденної рутини поряд із нами живуть ті, хто вміє зберігати внутрішнє світло. Один із них – Андрій Гордаш, викладач, кандидат педагогічних наук і тату-майстер.
Після занять у коледжі він змінює конспекти на ескізи, а педагогічну роботу – на мистецтво тату. Але найголовніше – кожна його робота в цей час має ще одну мету: допомогти українським військовим.
Андрій народився в Могилеві-Подільському. Саме там з’явилася його перша цікавість до малювання. У п’ятому класі мати запропонувала йому спробувати навчатися у художній школі – і влучила. Хоча очевидного таланту на старті не було, вчителі побачили потенціал і допомогли його розкрити.
Після 9 класу Андрій вступив до Барського коледжу на спеціальність «Образотворче мистецтво». Згодом залишився тут працювати викладачем. Бар став для нього рідним містом – із родиною, домом і справами життя.
Навчаючись в аспірантурі Уманського університету, Андрій написав і захистив кандидатську дисертацію. Та разом із цим він не полишав мистецтво – перші експерименти з тату почались із простої китайської машинки та нескладних ескізів. Перше тату він зробив собі – кілька квітів на руці, які згодом довелося виправляти. Але саме через помилки прийшов досвід, а з ним – розуміння, що тату може бути глибоким мистецтвом і терапією водночас.
Викладацька й творча діяльність для Андрія не суперечать одна одній. Студенти й колеги знають про його інтерес до тату – і підтримують. Дехто ділиться власними ескізами чи розпитує про техніку. А сам Андрій каже, що в обох ролях – і науковця, і тату-майстра – найважливіше знайти підхід до людини.
– “Одне на інше впливає таким чином, що в обох варіантах це робота з людьми. І там, і там, ти маєш знайти підхід до людини, як це б банально не звучало. Мені здається, що можливо в студії додається
трохи позитивного сприйняття мене, оскільки я викладач. А для студентів грає роль, що я не тільки викладач”, – розповідає він.
Після повномасштабного вторгнення Андрій вирішив діяти. Запустив збори на підтримку ЗСУ, роблячи тату за донати. Перший збір був на авто для його брата, який служить на фронті. Долучилась і дружина – займалась комунікацією, публікаціями в соцмережах. Власне, без її підтримки, як каже Андрій, все могло б і не вийти.
Згодом доброчинні ініціативи стали постійними. Гроші від тату йдуть на авто, тепловізори, засоби зв’язку, ремонти техніки. Майстер працює переважно в техніці автодот – це графічна манера, де всі зображення формуються крапками.
– “Я, як графік, вважаю, що маючи в арсеналі крапку, пляму і штрих, можна зобразити все, що завгодно. Техніка автодот – це те, в чому я розвиваюсь роками, і тут завжди є куди рости та вдосконалюватися”, – розповідає майстер.
Після початку війни в Барі з’явилося багато внутрішньо переміщених осіб. Деякі з них приходили до Андрія на тату-сеанси. Ці зустрічі часто ставали чимось більшим, ніж просто нанесення малюнку – символом пам’яті, болю чи нового початку. Одна з історій, яка запам’яталася майстрові, – дівчина з Мелітополя, якій він зробив гілочку черешні. Водночас символ і біль.
У студії бувають також військові, їхні рідні, друзі. Для багатьох це простір, де можна поговорити, поділитися пережитим, відзначити важливу подію.
Андрій переконаний: тату-культура в Україні змінилася. Вона стала ближчою, зрозумілішою – і корисною. Все більше майстрів допомагають фронту, закривають збори, працюють для спільної мети.
Його історія – про силу особистого вибору. Про те, як люди у невеликих містах знаходять свій спосіб бути корисними. Про те, як удень – викладати студентам, а ввечері – перетворювати мистецтво на підтримку для тих, хто боронить країну.
Автор Мар’яна Махан-Гуцал, ексклюзивно для Жмеринка онлайн. Фото з архіву Андрія Гордаша