Віталій Переверзєв міг не йти на війну. Через інвалідність тещі він мав законні підстави залишитися вдома й навіть можливість виїхати за кордон. Та у березні 2022 року чоловік зібрав речі та пішов добровольцем.
За три роки служби Віталій воював на різних напрямках, пройшов Бахмут і Лиманський напрямок, служив у кількох бригадах. У квітні 2025 року отримав нагороду «Золотий хрест». А 21 липня того ж року зник безвісти. Згодом його поховали на Барському кладовищі.
Дружина Наталя досі не знає, що сталося тієї ночі. Вона згадує Віталія як спокійного, щедрого і дуже люблячого чоловіка.
Дитинство, навчання та армія
Віталій Переверзєв народився 1 жовтня 1972 року в місті Бар. Відвідував дитячий садок при спиртовому заводі. Закінчив школу № 2, після чого вступив до технікуму. Навчання перервав, бо вступив до училища, де здобув професію столяра. Після навчання була армія. Два роки Віталій служив у льотному війську.
Перший шлюб Віталія не склався. Зі своєю другою дружиною Наталею він познайомився у спільній компанії. Вони довго зустрічалися, а згодом одружилися. Для обох цей шлюб став другим. Сина Наталі Віталій прийняв і виховував як рідного. Довгий час родина жила за кордоном, але згодом повернулася в Україну — чоловіка дуже тягнуло на Батьківщину. Останні сім років Віталій працював у «Королівському смаці» у Вінниці.
Наталя згадує чоловіка як хорошого чоловіка, батька й сина. Її син і досі сумує за вітчимом, адже той завжди бажав йому найкращого. Віталій любив грати в хокей і був у складі барської команди. Взимку 2022 року зламав ногу. Також любив подорожувати.
“Він був різносторонньою людиною, любив читати й аналізувати прочитане, захоплювався гороскопом. Віталій завжди був дуже спокійним” – говорить Наталя Переверзєва.
Пішов добровольцем у перші дні великої війни
На фронт Віталій пішов добровольцем у перші дні після початку повномасштабного вторгнення. Пройшов комісію, і 2 березня йому сказали прийти з речами. Водночас Віталій мав можливість не йти на війну. Через інвалідність другої групи у тещі він мав законні підстави залишитися вдома та міг виїхати за кордон. Та чоловік вирішив інакше.
“Він хвилювався за свою Батьківщину, рідну землю. Коли він служив під Києвом, мав можливість поспілкуватися з людьми з окупованих сіл, почути їхні страшні історії. Віталій розумів, що якщо до нас прийдуть росіяни, життя не буде” – вважає Наталя.
Бахмут, Лиманський напрямок і «Золотий хрест»
Віталій потрапив до 120-ї бригади територіальної оборони. Спочатку військові копали окопи біля Молдови, потім служили в Чорнобилі. У 2023 році Віталій опинився в Бахмуті — вже у складі 93-ї бригади. Там, за словами Наталі, йому довелося пройти через найважчі бої. Цих захисників України називали левами.
Віталій охороняв штаб бригади. Через 20 днів їх вивели на відновлення. Після цього був Київ і тяжкі бої на Лиманському напрямку. Віталій служив піхотним кулеметником. У 2024–2025 роках чоловік служив у 60-й бригаді. Наталя розповідає про один із боїв, у якому з 27 українських військових вижили лише п’ятеро.
Згодом Віталій на короткий час повернувся додому та пройшов реабілітацію. У квітні 2025 року отримав нагороду «Золотий хрест» за бої на Лиманському напрямку. Наталя відмовляла чоловіка повертатися на фронт, але він знову пішов на війну. Цього разу — у складі Третьої штурмової бригади.
21 липня 2025 року Віталій зник безвісти. Дружина досі не знає, що саме сталося тієї ночі. Згодом воїна поховали на Барському кладовищі.
«Він любив робити сюрпризи»
У відпустці Віталій бував рідко. Коли ж приїжджав додому, майже ніколи не попереджав Наталю — любив робити сюрпризи. У жінки залишилося відео, на якому чоловік, неочікувано повернувшись із війни, зустрічає її вдома з квітами. Наталя кричала від радості. Квіти Віталій передавав їй навіть тоді, коли був на фронті.
“Він був щедрим, любив дарувати, ніколи не відмовляв мені в бажаному. Він був світлим” – каже Наталя.
