Більше двох років тому війна забрала життя 29-річного Олександра Дмитровича Франка із села Хоменки Джуринської громади Жмеринського району. У Вічність пішов молодий, добродушний, сповнений сил і нездійснених мрій чоловік, який не встиг створити сім’ю та продовжити свій рід.
Його життя було коротким, але сповненим гідності. Він народився 30 вересня 1994 року в багатодітній сім’ї, де зростало п’ятеро хлопців і дівчат. Батьки, світлої пам’яті Дмитро Костянтинович і Тетяна Петрівна, працювали у тваринницькій галузі місцевого господарства: мама — дояркою, тато — фуражиром. Вони були справжніми трударями, які знали ціну заробленої копійки і своїм життям показували дітям приклад любові до праці, рідної землі та поваги до старших.
– У нас була незаможна, але дружна сім’я, ми підтримували один одного і горою стояли за кожного, – розповідає сестра Олександра Альона. – Хата наша примикала до ферми, і ми часто ходили підсобляти батькам у роботі — то корів подоїти, то корми роздати, то підмести… А яка була радість, коли тато з мамою купували нам обнови! Сашко і я — наймолодші, але ми ніколи не ходили в обносках. Нас радували новенькими костюмами, платтями, туфлями, черевиками… Особливою радістю стала для нас новина, коли Саша почав служити у сільській церкві паламарем. Він навіть казав, що хотів би вивчитися на священика, але Господь готував йому іншу дорогу…
У 2014 році Олександр Франко став на захист кордонів України. Півтора року він брав участь в АТО на Донеччині, а повернувшись додому, пережив ще два серйозних випробування долі — у травні 2017 року раптово померла мама, а через півтора року — тато. У батьківській хаті залишилися Саша і Альона. Згодом сестра вийшла заміж і переїхала жити до чоловіка в Шаргород.
– Ці трагедії не вибили Сашу з життєвої колії, він не став на хибний шлях, а знайшов у собі сили зайнятися надзвичайно мирною справою — будувати людям житло. Поїхав у Київ, влаштувався на роботу, де йому дуже допоміг наш старший брат Андрій, – каже Альона.
Коли в лютому 2022 року російські окупанти прийшли нищити українську землю, Олександр не шукав безпечного місця, а з перших днів війни влився до підрозділу ТРО. 12 жовтня 2023 року його мобілізували до ЗСУ.
І з того дня почався відлік життя Олександра Франка у зворотному напрямку. До 21 січня 2024 року йому залишалося зовсім мало. За цей час він встиг пройти спеціальне навчання в Житомирській області та у Великій Британії, воював на Запорізькому напрямку.
– Коли брат телефонував, то ніколи не нарікав на службу і завжди казав, що не боїться йти на позиції, просить у Бога життя і можливості повернутися живим додому та створити сім’ю. Але нам не судилося зустрітися. 31 січня 2024 року на мою адресу надійшло повідомлення такого змісту: «Сповіщаю Вам, що Ваш брат, розвідник-радіотелефоніст розвідувального відділення розвідувального взводу розвідувальної роти в/ч 2298, старший солдат Франко Олександр Дмитрович, 1994 р. н., 21 січня 2024 року загинув під час виконання бойового завдання поблизу населеного пункту Вербове Пологівського району Запорізької області… Командир в/ч (підпис, печатка)».
Шість днів Олександр Франко вважався зниклим безвісти. А потім побратими відбили у ворога захоплену територію і змогли забрати тіло загиблого воїна. Поховали його з військовими почестями на кладовищі рідного села.
Ім’я Олександра Франка назавжди закарбоване в історії Джуринської громади як символ мужності, сили духу та незламної любові до України. Він нагороджений Відзнакою Президента України «За участь в антитерористичній операції», Подякою за ініціативу, старанність, сумлінне виконання службових обов’язків під час проходження військової служби в Державній спеціальній службі транспорту та посмертно орденом «За мужність» ІІІ ступеня.
Вічна слава воїну-Герою Олександру Франку, який віддав своє молоде життя за свободу і незалежність рідної України!
Автор матеріалу Віктор Зеленюк для видання Жмеринка онлайн. Світлини надані автором.