Леонтій Бородій — один із найстарших жителів села Чемериське. Йому 92 роки, і його пам’ять зберігає десятки історій про повоєнне життя, важку працю та людей, які творили село. Одна з таких історій — про стару світлину з написом на звороті: «хутір Чемериський, березень 1947 року».
Праворуч дороги, що біжить з горбків-видолинків і веде до Чемериського, — нові земельні наділи місцевих жителів, засаджені ягідниками і фруктовими деревами. А колись тут колосилися поля місцевого колгоспу імені Чкалова, який раніше називався «Колос». Чотирнадцятилітнім підлітком починав у ньому трудову діяльність Леонтій Бородій.
Сьогодні він — один із найстарших жителів села. Його пам’ять тримає багато цікавого з минулого. А про світлину, на звороті якої зберігся напис «хутір Чемериський, березень 1947 року», він каже, що «це дуже цінна для мене фотографія, я знаю навіть, хто її зробив…».
— Було це навесні сорок сьомого. Бригадир нашої польової бригади Янко Богуцький дав звечора наряд йти наступного ранку боронувати зяб коло ферми, де мали сіяти яру пшеницю. Франка Палевська, Геля Богуцька, Лєна Водзяновська привели з дому корів, і я пригнав нашу Марусю. Вона спочатку впиралася, та все ж впряглася у ярмо. Я ходив у парі з ровесницею Лєною, тітки Франка і Геля були набагато старшими і годилися нам у мами. Дівчина водила корів, а я погоничем у неї був і чистив на розворотах борону. Чіпляли її поміж корів до дерев’яної стріли, за вигнутий гак. Тяжка, дуже тяжка для мене була та борона. Її зробили у кузні з дубових брусків і залізних пальців завдовжки п’ятнадцять сантиметрів. Як часом попадали на мочар, то борона забивалася бур’янами і ставала схожою на брилу землі, а корови аж з ніг падали… Багато на цьому втрачали часу, але нікуди не поспішиш. Та все ж ми у передовиках були…
Якогось полудня прийшов до нас голова колгоспу В’ячеслав Вільчинський разом з Ільком Чернецьким, що жив у селі, а працював фотографом у Бару, та й каже:
— Ми вас на дошку пошани вирішили почепити, то нехай Ілько вас сфотографує…
Поки підганяли корів, він і клацнув. Жінки вкутаними були, а я в піджачку і у рваних, на босу ногу, черевиках ходив…
Всю посівну фотографія передовиків «висіла» на тій дошці пошани, яку прибили цвяхами до дверей контори. Люди бачили і цмокали від заздрощів язиками — не кожного так високо величали тоді. У Леонтія аж крила від того виростали — хотілося трудитися ще краще. Але коровами сильно не поженеш, вони вайлуваті у ярмі, неповороткі, бо не створені природою до такої роботи. Там, де погано розроблялася рілля, треба було у два сліди ходити. Вимотувалися так, що в обід від утоми з ніг валилися.
— Частину денної плати отримували на місці — нам давали один раз по мисці ріденького ячмінного супу, а коровам привозили по навильнику силосу. Поки худоба румигала, ми також встигали перекусити, відпочити, а потім гнали корів додому на доїння…
Писали нам і трудодні, на які нараховували в кінці року по двісті грамів зерна. Коли прийшла пора знімати фотографію з дошки пошани, її забрала Лєна Водзяновська, а потім передала мені.
— Візьми, — сказала, — будеш мати пам’ятку…
У сім’ї Бородіїв росло на ту пору шестеро дітей. Микола — післявоєнний, а Леонтій третім зверху був. Тато їхній з фронту калікою прийшов. Відірвало йому нижче коліна праву ногу. Невідомо зараз, чи давали йому якісь гроші за інвалідність, але без роботи він вдома не сидів. Поїхав якось з Леонтієм у ліс, знайшов там суху липу і вісником вистругав собі нову ногу-культю. Причепив її ременями до пояса і так ходив без палиці на конюшню, де доглядав три пари коней. Це була тоді вся тяглова сила колгоспу «Колос» — ні трактора, ні машини. Все робили жінки, діти і корови…
Батько Леонтія дуже дорожив кіньми, ця любов передалася і синові, бо все своє життя він пропрацював їздовим на фермі. Якби можна було скласти до однієї купи тонни силосу, жому і гною, перекидані його руками, то невідомо, на яку площу потягнула б вона. А ще за нарядами орав людям городи, возив дрова, сіно… Сьогодні він сам дивується — звідки сили бралися?
— Стожильним я був, як і моя дружина Зіна, — каже. — Ми з нею два чоботи — пара. Однаково загонисті до роботи: як щось робили, то все горіло в руках. Вона беззмінною дояркою була — ні свят не знала, ні відпусток, навіть у декреті не висиджувалася. Досвіток виганяв нас з дому і ніч за нами йшла. Вдома троє дітей самі собі давали раду. Нічого, вижили, вивчилися, стали людьми, дев’ять внуків подарували вони нам, а правнуків маємо, нівроку, дев’ятнадцять і одну праправнучку…
У 2013 році велике горе звалилося на Бородіїв — раптово помер син Анатолій, обірвався тромб біля серця… Зінаїду Григорівну серйозно підкосила втрата дорогої людини — почалися болячки голови, серця, очей, вчепився цукровий діабет. Вона відійшла у Вічність 2021 року. Торік не стало і дочки Галини. Залишилася ще 74-річна Євгена, яка проживає в місті Бар і дуже часто із своєю сім’єю провідує батька.
Леонтій Павлович розраду знаходить у роботі — порається на городі і в саду, тримає ще курей. А до недавнього часу був у нього і кінь, якого з потугами, але випросив на майнові паї знищеного колгоспу. Дуже тішиться, коли збирається вся рідня на батьковому обійсті. Тоді за великим столом на подвір’ї стає тісно — доводиться додавати ще один…
Час від часу дідусь згадує минуле та розповідає внукам-правнукам про важке життя і як їхня корова Маруся-ударниця колгосп «Колос» тягнула в передовики, тільки зараз від нього нічого не залишилося. Лише пам’ять і стара світлина.
Автор Віктор Зеленюк, ексклюзивно для видання Жмеринка онлайн.
Фото надані автором.