Раїса Степанівна Єрко – жителька села Балки на Вінниччині. Її доля – це живе свідчення трагедій XX століття, тяглості родинної пам’яті, сили жінки та вчительки, яка 42 роки віддала педагогічній праці.
Раїса Єрко народилася у 1939 році в селі Балки, де мешкає й досі. Її життя тісно пов’язане з подіями Другої світової війни, післявоєнного голоду, радянських репресій і відновлення незалежної України. Раїса майже не пам’ятає батька, який загинув у бою під Будапештом, тож дитинство пройшло в складних обставинах. Мати, Віра Василівна, була вагітною і з маленькою донькою мусила евакуюватися – із собою вони взяли лише одну сумку з одягом. Під час зупинки поїзда серед поля, через розбомблену залізницю, люди їли пшеничні колоски. Мати обміняла золоту каблучку на буханку хліба.
Єдина річ із того часу – стара сумка матері – досі зберігається в домі Раїси Степанівни.
«Золото цінніше за гроші», – згадувала потім мама, коли обміняла золоту каблучку на буханку хліба, щоб вижити.
Сім’я пережила голод 1946–1947 років, холодні зими, нестачу їжі. Але, попри все, змогла зберегти гідність і згодом відновити побут: батько після війни більше не повернувся, мати вдруге вийшла заміж, народився молодший брат.
Важкі воєнні й повоєнні роки запам’ятались Раїсі Степанівні назавжди. Вона згадує, як діти крали картоплю, їли листя вишні та цвіт акації.
«Мама працювала в колгоспі, отримувала пайок, тримала корову. У нас був хліб – інші цього не мали», – каже вона.
«Отримували за батька гроші – то нам з Любою купили ляльку. А зазвичай я шила їх сама і давала подружкам погратися», – пригадує пані Раїса.
Шкільні роки, освіта і вчителювання в сільській школі
Раїса навчалась у Балківській школі, яка під час війни не працювала. Перший клас відкрили у спортзалі, а вчились разом молодші та старші діти.
Згодом вона вступила до Немирівського педагогічного училища, а після його закінчення вчителювала в селах Хрінівка, Терешки, Окладне, а далі – в рідній школі на Балках.
«42 роки я була вчителькою. Пішла на пенсію вже в незалежній Україні», – згадує пані Раїса.
Особисте життя: родина, син, переїзди і втрата чоловіка
У 1961 році Раїса вийшла заміж за Миколу – переселенця з Росії, який працював на Барському машинобудівному заводі. Син Володимир народився у 1962 році. Закінчивши школу, він вступив до Ульяновського військового училища, служив у Сибіру, нині – пенсіонер.
Разом із чоловіком Раїса подорожувала до Сибіру, де проживає син.
«Найбільше запам’яталась Західносибірська низовина. А ще Тайга і місцевість, де зберігали ядерну зброю», – ділиться враженнями.
В 1987-му році в Раїси Степанівни народився онук, син приїхав із ним до батьків, а через деякий час, після того, як він поїхав, у Миколи стався інфаркт і чоловіка не стало. З того часу пані Раїса мешкає сама.
«Найбільша помилка радянської влади – заборона релігії», – впевнена жінка. — «Я почала ходити до храму у 1999 році, коли поховала маму. Віра – це добре, бо вона дає заборони, а при комунізмі нічого не боялися. Коли я вперше пішла до храму, мені сказали, що маю добре молитись, бо колись учнів до церкви не пускала».
Нині Раїса Степанівна Єрко проживає одна. Їй допомагає соціальна працівниця, яка двічі на тиждень приносить продукти, ліки, корм для улюбленців – собаки Малюка та киці Мотьки.
Автор Дар’я Берт, ексклюзивно для Жмеринка онлайн. Фото – автора.