У кожній українській родині є речі, які мають значення більше, ніж просто пам’ять. Для когось це вишиванка прабабусі, для когось — старий зошит із рукописами. За кожним таким предметом — долі, епохи й голоси, які продовжують жити.
Весільна сорочка з Надсяння
Ірина Денисюк виходила заміж у весільній сорочці своєї прабабусі. Для неї це був не просто одяг — це був зв’язок поколінь, нитка, що тягнеться через десятиліття.
Свою пращурку Ірина ніколи не бачила: прабабуся Параскевія Василівна Стащишин (у дівоцтві Герега) померла ще в 1996 році, за два роки до народження правнучки. Але її історія залишилась у пам’яті родини.
Параскевія народилася у 1910 році в селі Кобильниця-Волоська — на етнічних українських землях, які нині належать Польщі й називаються Надсянням. Її батьки мали велику родину, тому дівчат намагалися швидше віддавати заміж. Параска побралася з місцевим парубком Ільком Стащишиним напередодні Другої світової війни.
«Що має бути моє, то мене і в печі знайде», — любила повторювати вона, коли сусідки намагалися втягнути її в сільські плітки.
У 1940 році в молодого подружжя народився син Іван — майбутній дід Ірини, а через три роки — донька Ганна. Після війни їхнє село опинилося за новим кордоном — за «лінією Керзона». Українців звідти примусово виселяли до Радянського Союзу. Родині дали лише двадцять хвилин на збори. Вони поклали найцінніше: документи, кілька речей, дітей — і весільну сорочку.
Дві важкі тижні у дорозі — й нове життя у місті Бібрка на Львівщині. Спочатку сусіди остерігалися «переселенців», потім прийшли звичайні радянські будні: колгосп, важка праця, турбота про дітей і онуків. А вишита сорочка — символ любові й роду — пролежала десятиліттями на горищі.
Коли мама Ірини знайшла її серед старих речей, вона зрозуміла: це не просто тканина, це — історія родини, вишита руками прабабусі.
«Візерунок на рукавах прабабуся називала “українські звізди”. Думаю, їй на тому світі приємно, що ми бережемо пам’ять про неї», — каже Ірина.
«Синій зошит» — історія, написана від руки
У Тамари Хоменко сімейна реліквія інша — звичайний синій зошит, у якому її бабуся рукописно описала долю своєї родини.
Довгий час Тома майже не спілкувалася з батьком: він залишив сім’ю, коли їй було шість місяців. У 13 років дівчина почала листуватись із бабусею, а коли побачила її вперше — та вже важко хворіла. Після її смерті Тома залишилася без зв’язку з батьковою родиною.
Лише у 2017 році, коли жінка почала складати родинне дерево, вона випадково дізналася від двоюрідної сестри Наталії про зошит бабусі — і отримала його як єдину пам’ять.
«Простий синій зошит формату А4, а всередині — доля цілого роду. На перших сторінках бабуся описала життя прадідів, далі — Голодомор, війну, повоєнні роки. Це фактично історична книга очима очевидця», — розповідає Тамара.
Коли у 2022 році жінка перечитала рукопис знову, під час повномасштабного вторгнення, вона побачила дивовижні паралелі між минулим і сьогоденням.
«Я зрозуміла, що країні потрібні такі свідчення. Цей зошит має стати книгою — не тільки для мене, а для всіх, хто хоче знати своє коріння».
Так народилася книга «Синій зошит», яку Тамара видала самвидавом. Частину примірників подарувала бібліотекам, кілька — залишила собі. Бабусин рукопис вона відсканувала, аби не втратити жодного слова.
«Це єдиний спадок від батькової родини. Бабусині спогади дорожчі за будь-які гроші», — каже авторка.
Пам’ять, що зшиває покоління
Весільна сорочка з Надсяння та синій зошит із рукописами — це не просто речі. Це свідки часу, які зберегли голоси українців через війни, переселення й втрати.
У кожній родині є свій такий оберіг — фотографія, хустка, старий лист. І саме ці дрібниці тримають нитку пам’яті, яка зшиває покоління у щось більше, ніж просто історію родини — у живу історію України.
Авторка: Дарина Берт, ексклюзивно для Жмеринка онлайн.
Фото: з архівів героїнь