У кожному українському селі ще можна побачити біленькі, мазані глиною хати. Вони стоять, мов мовчазні спостерігачі минулого, зберігаючи в собі тепло поколінь. Деякі ще населені, інші — залишились на самоті. Їхня історія — це частина нашої культурної ДНК.
Мазанка — не просто житло. Це місце, де народжувалися й помирали, де пахло пиріжками з печі й вранці роса змочувала босі ноги в саду. Вона зводилася на Схід — до сонця, щоб життя в хаті було світлим.
На Барщині мазанки будували з глини, дерева, каменю, а іноді — навіть з болотяної суміші з соломою. Камінь використовували ближче до Могилівщини, а глину — повсюдно. Робили вальки або самани, змішуючи глину з половою чи кінським кізяком. Глина дезінфікувала й утримувала тепло. Струхлу солому замінювали на очерет, стіни обмазували білою глиною чи вапном, призьбу — червоною глиною або пізніше — смолою.
Стріха — обов’язковий елемент. Її робили з жита, бо воно мало довге стебло. Пізніше її перекривали черепицею, потім шифером. На горищі вішали оберег-хрестик — захист від нечистої сили.
Вікна — чотиришибкові, іноді з округленими краями. У Хмельниччині двері оздоблювали орнаментом — сонце в чаші. В селах Могилівщини на вікна вішали ставні або утеплювали очеретом.
Хати були низенькі, часто вкопані в землю, з земляною підлогою, яку змащували глиною й кізяком, а взимку застеляли сіном. Дерев’яну підлогу почали робити у 30–40-х роках XX століття. Двері мали засуви або просто підпирався віник — знак, що вдома нікого немає.
Найважливіше місце — піч. На ній спали діти й старші люди. Бідні родини мали одну кімнату, багатші — дві, де друга називалась «холодною» або «чистою». Побутовими меблями були лави, тапчани, скрині й жердини замість шаф. На миснику зберігався посуд і… хліб під час Голодомору.
Орнаментами прикрашали вікна, печі, іноді зовнішні стіни. Рослинні й зооморфні мотиви домінували на Поділлі. Після Другої світової з’явились фіранки з вишивкою. Над дверима в кімнату часто кріпили камінь із монетою — на достаток.
Живі хати: збережені мазанки Барщини
Хата в Балках.
Охайна хатинка на вул. Соборній залишилася сиротою після смерті 83-річної бабусі Мілі. Раніше вона жила тут із сестрою Зосею. Купили хату в Олександра Маліновського, який, за спогадами односельців, мав складну особисту історію. Хата пам’ятає все: любов, втрати, самотність.
Хата в Барі.
Старий єврейський будинок, що дивом зберігся донині, стоїть скромно посеред міста. Колись тут жив прокурор Теперман. Хата не раз перебудовувалась, її ділили на частини — тепер вона пам’ятає не одну людську долю.
Хата в Кузьминцях.
У біленькій хатинці живе бабуся Алла, 85 років. Збудована в 1947 році, вона пам’ятає покоління її родини. Поруч сад, кішка й спогади. Онук Роман займається кінним прокатом — справжній місток між минулим і сучасним селом.
Хата в Мирному.
Будинок, зведений для родини Бородатих, досі живе: в ньому мешкають діти, онуки та правнуки. Побудований з лампачів (саманів), він і сьогодні тримає тепло кількох поколінь.
Етно-комплекс у Гармáках.
Володимир Маринчук викупив і відновив сільську хату, створивши музейний простір із петриківським розписом, старовинними килимами, іконами та предметами побуту. Душ і туалет — на вулиці, як у предків.
Хата в Степанках.
Забута хатина з адресою «вул. Карла-Маркса, 20» стоїть в тіні, охоплена бур’янами. В 2020 році сюди навідувався онук померлого власника — Дмитро, відео про цю хату набрало понад 300 000 переглядів на YouTube. Та хату знову зруйнували — тепер вона німий свідок нашої байдужості до минулого.
Ексклюзивно для видання «Жмеринка Онлайн» розповіла директорка Барського історичного музею Наталія Гаєвська. Тему досліджувала журналістка «Жмеринка.Онлайн» Дарина Берт.