Для барчанки Яни Кушнір рукоділля почалося ще в дитинстві. Вона пробувала вишивати, в’язати, працювати з папером, малювати, а згодом знайшла своє захоплення в українських етнічних прикрасах. Силянки стали для неї не лише справою, яку вона любить, а й способом заспокоїти думки у час, коли чоловік-військовослужбовець перебуває на службі. Сьогодні її прикраси носять в Україні та за кордоном, а сама майстриня мріє створити гурток рукоділля для жінок військовослужбовців, дітей та всіх, кому потрібне таке особливе коло підтримки.
«Мама наділила талантом, але не сказала яким»
Яна Кушнір — барчанка. Любов до рукоділля, каже, має з дитинства. І, схоже, творчість у її родині передається з покоління в покоління. Її мама займалася картинами з квілінгу, вишивала, в’язала, плела макраме. Бабуся й нині в’яже килимки, які продає на ринку, а зароблені кошти передає на допомогу українським військовим. Раніше вона також в’язала шкарпетки для хлопців на передову. Старі речі в родині не викидають — із них роблять нитки для нових виробів. Тож у дитинстві Яна пробувала все, що можна було зробити власними руками.
«Я робила багато всього руками, творила, мені це легко давалося. Увесь будинок був у моїх роботах: папір, в’язання, вишивання — будь-що своїми руками. Мама наділила талантом, але не сказала яким, тому я пробувала робити все що можна своїми руками», розповідає жінка.
Вона ходила до музичної школи, займалася у художньому напрямі, постійно щось створювала. Але саме силянки з’явилися у її житті значно пізніше.
Силянка, яка допомагала не думати про тривогу
У грудні 2024 року Яна вперше спробувала зробити силянку. На той час її чоловік Максим був військовослужбовцем, і через переживання вона майже не спала.
«Було безсоння, через переживання, нерви. Чоловік сказав: знайди собі щось, чим би ти займалася».
Одного разу в інтернеті вона побачила силянку і вирішила спробувати зробити таку сама. Придбала бісер, матеріали — і почала. Перша прикраса, згадує майстриня, була далекою від ідеалу.
«Перша була кострубата, але тоді мені здавалося, що це просто вершина майстерності», — сміється Яна.
А далі почалося навчання. Без курсів чи наставника — переважно через інтернет, безкоштовні та платні схеми, експерименти й багатогодинну практику. Поступово жінка навчилася не лише плести силянки, а й створювати власні схеми. Згодом почала оцифровувати схеми для інших майстрів, які створювали їх вручну. Якщо раніше на одну прикрасу могла витратити тиждень, то тепер у середньому робить її за день — залежно від розміру та складності. Найчастіше працює вночі, коли її п’ятирічний син Артем уже спить.
«Я дивлюся на схему, і тоді я не думаю про турботи, про чоловіка, чи він на позиції, чи він у мережі. Менше тривожних думок. Я просто собі в цьому — в роботі і прикрасах».
Буває, вмикає фільм, починає працювати — і не помічає, як він закінчився.
«Це моя медитація, моє заспокоєння — не просто хобі».
Творчість підтримує і її чоловік. Навіть перебуваючи в ротації в Дніпрі, він купує для неї бісер, ходить по спеціалізованих магазинах, а коли з’являються нові кольори — сам звертає на них увагу.
Від першої виставки — до замовлень з усього світу
Перший досвід показати свої роботи людям у майстрині стався в Польщі. Через товариство поляків її родину запросили на фестиваль, де вона вперше виставила свої прикраси. До події чоловік навіть узяв на два дні відпустку, щоб зробити для них спеціальні підставки. Яна привезла додому лише кілька силянок — більшість продали. Саме тоді вона зрозуміла: її роботи справді подобаються людям.
Сьогодні прикраси Яни замовляють з різних куточків України, а також українці, які живуть у Польщі, Німеччині, Латвії, Естонії, Нідерландах та США. Одна з її постійних клієнток живе в Нідерландах. Українка родом із Хмельниччини вже має понад 30 силянок Яни — фактично під різні сукні та образи.
Найчастіше замовляють прикраси у традиційних біло-червоних та чорно-червоних поєднаннях, які добре пасують до вишиванок або навіть простої білої футболки. Та бувають і зовсім особливі замовлення. Нещодавно майстрині написала жінка з роду Луганщини, яка сама створює схеми для вишиванок. Для неї майстриня виготовила силянку з орнаментами Луганщини, традиційними кольорами та елементами.
«Потім вона казала, що навіть плакала, адже це не просто прикраса, а частина її Батьківщини».
Не просто прикраса, а частина українського етнокоду
Саме це для Яни — одна з найважливіших складових її роботи. Силянки — традиційні українські прикраси з бісеру, які, за її словами, набули поширення у XVIII–XIX столітті. У давніх прикрасах використовували символи, яким надавали певного значення: ромби, хрести, сонце, дерево та інші елементи. Кожен орнамен, знак мав силу та захист. Значення мали й кольори виробів. Сьогодні люди частіше обирають прикраси за зовнішнім виглядом — щоб вони пасували до одягу, взуття чи конкретного образу. Але для Яни в них усе одно залишається зв’язок із культурою предків.
«Для мене силянка — це не просто прикраса. Я хочу показати нашу етнічну приналежність, повернутися до наших традицій, культури. Хочеться це відроджувати і нести в маси».
Зараз вона використовує якісний чеський бісер, спеціальні нитки та бавовняні зав’язки-шнурівки, як це робили колись. За належного догляду такі прикраси можуть служити десятиліттями, а в разі пошкодження їх можна реставрувати. Кожну готову силянку вона пакує у спеціальний мішечок та додає інструкцію з догляду.
Раніше майстриня також виготовляла гердани — бісерні прикраси, виконані в техніці низання, однак згодом вирішила зосередитися саме на силянках. А ще вона свого часу робила котильйони — невеликі прикраси на булавці. Такі прикраси мали не лише декоративне значення: за словами Яни, колись їх носили козаки, і вони могли вказувати на приналежність до певного статусу чи посади. Для барчанки все це частина великої української традиції, яку хочеться не просто відтворювати, а повертати в сучасне життя.
Весільна силянка та прикраса вагою майже пів кілограма
Серед робіт Яни є й особливо складні. Найважливішою для неї залишається її власна весільна силянка — та, яку вона носила під час одруження з Максимом. А одну з найбільших майстриня навіть показувала на фестивалі. Прикраса важить близько 480 грамів.
«Люди навіть боялися до неї підійти. Я кажу: підходьте, фотографуйтеся».
Є серед замовлень і зовсім незвичайні. Наприклад, одна з київських замовниць попросила зробити силянку із зображенням Кия, Щека і Хорива та каштанами. А іноді прикраси замовляють спеціально під весільні образи.
«Для мене це цінно та навіть зворушливо».
Коли майстриня бачить людину у своїй прикрасі, зізнається:
«Я відчуваю гордість і щастя».
Від бісеру — до керування вантажівкою
А ще Яна — водійка вантажівки. Попри те, що сьогодні значна частина вільного часу жінки пов’язана з бісером та материнством, її основна професійна історія зовсім не про рукоділля. Цього року вона скористалася програмою безкоштовного навчання жінок новим професіям. Подала заявку, пройшла співбесіду, після чого поїхала на навчання: два тижні практики на вантажівці та ще тиждень теорії.
Автомобілями Яна цікавилася ще з дитинства і зараз сама керує легковиком. Вона навіть розглядає можливість працювати водійкою. Нещодавно їй уже телефонували та пропонували вакансію водійки катафалка у Вінниці.
Тож у житті Яни дивним чином поєднуються дві, на перший погляд, зовсім різні речі: великі вантажівки та тонкий бісер.
Коло рукоділля для тих, кому потрібна підтримка
У майбутньому Яна хотіла б передавати свої знання іншим. Мріє створити гурток для дорослих і дітей або окреме коло рукоділля для жінок військовослужбовців — простір, де можна було б спілкуватися, творити та хоча б ненадовго відволікатися від важких обставин. Для неї це не лише про навчання техніці плетіння. Вона сама знає, наскільки рукоділля може допомогти пережити тривожні години.
«Хочеться об’єднати, абстрагувати від важких обставин, зробити таке коло рукоділля».
А ще — продовжувати розповідати про українські прикраси та нашу культуру. Саме під час першої поїздки до Польщі Яна особливо відчула, наскільки важливо показувати українське за межами України.
«Я зрозуміла це ще в Польщі, коли була на фестивалі: як важливо нести нашу культуру і розповідати про неї всьому світу».
І, мабуть, у цьому й полягає головна цінність її роботи. Для когось силянка — красивий аксесуар до вишиванки. Для когось — спогад про рідний край. Для когось — особливий весільний образ. А для самої Яни це водночас спосіб заспокоїти серце, продовжити родинну любов до рукоділля і повернути в сучасне життя частинку української традиції.
Мар’яна Махан-Гуцал, фото автора та з архіву Яни Кушнір.