Сьогодні, 24 травня, у Жмеринці відбулася подія, на яку місяцями чекали рідні, друзі та вся громада. Військовослужбовець Олександр Лисаков, якого з січня 2025 року вважали зниклим безвісти після виконання бойового завдання на Донеччині, повернувся додому після російського полону та особисто зняв свій портрет з Алеї Надії. На особливій події були присутні журналісти Жмеринка онлайн.
21 травня захисник ступив на рідну землю та повернувся у село Жуківці. А вже сьогодні прийшов на Алею Надії у Жмеринці, де розміщені світлини військових, які вважаються безвісти зниклими. На місці події встановили стільці з портретами захисників, які досі не повернулися додому. Їхні рідні огорнули світлини військовою формою — як символ болю, очікування та віри у повернення.
Захід розпочався хвилиною мовчання на честь воїнів, які досі перебувають у полоні або вважаються безвісти зниклими. Після цього пролунав Державний Гімн України. Олександра урочисто зустріли з короваєм, подарували вишиванку та прапор України. Привітати військового з поверненням та подякувати йому за службу прийшли жителі громади, побратими, рідні.
Із 13 січня 2025 року Олександр Лисаков вважався зниклим безвісти після виконання бойового завдання поблизу населеного пункту Петропавлівка Донецької області. Увесь цей час рідні, друзі та громада вірили у його повернення.
Під час зустрічі військовий поділився, що отримав позивний «Саша Жмеринка», адже був єдиним із Жмеринки серед полонених. За словами Олександра, вистояти йому допомогли віра, молитва та підтримка побратимів.
«Чесно скажу: раніше я ніколи не молився. Але там я молився, і, мабуть, саме це мене врятувало. І ще — підтримка побратимів. Без них я не знаю, що б там робив», — розповів військовий.
Під час церемонії Олександр підійшов до свого портрета на Алеї Надії та наклеїв на нього напис: «Я повернувся з полону».
Олександр Лисаков став першим військовим із Жмеринської громади, який повернувся з полону після статусу безвісти зниклого. Після офіційної частини люди один за одним підходили до захисника — обіймали, дякували, дарували квіти та не стримували сліз.
«Побратими, які були зі мною, дуже підтримували мене. Без них я не знаю, що було б зі мною там. Дуже сподіваюся, що всі вони повернуться додому. Сльози навертаються на очі, бо я знаю, як там важко. Я це пройшов», — сказав Олександр.
На завершення заходу діти разом із військовим запустили у небо повітряні кулі — як символ надії на повернення всіх українських захисників додому. Також Олександру передали фотоальбом із портретами безвісти зниклих воїнів. Рідні сподіваються, що він зможе впізнати когось із побратимів і, можливо, допоможе подарувати ще одній родині звістку про життя та надію на повернення.
