28 червня 2025 року, після повторного аналізу ДНК, було підтверджено загибель 26-річного оператора РЕБ 71-ї окремої єгерської бригади ДШВ ЗСУ Анатолія Анатолійовича Столяра з Копайгородської громади, який понад рік вважався зниклим безвісти. Свій останній бій він прийняв 3 квітня 2024 року поблизу населеного пункту Первомайське Покровського району Донецької області.
Історію Героя розповідає журналіст Жмеринка онлайн Віктор Зеленюк.
За професією Анатолій був бджолярем, а за покликом серця став захисником рідної землі й віддав за неї найдорожче — своє молоде життя. У вічній скорботі залишилися мама Олена, брат Павло та кохана дівчина Інна. З цим болем вони живуть уже третій рік. Він не має терміну давності і не має від нього ліків. Час не лікує…
Анатолій Столяр народився 15 грудня 1997 року в селі Кошаринці Барського району на Вінниччині. За східним календарем це рік Вогняного Бика — символ сили, надійності, працьовитості, енергійності та цілеспрямованості.
— Ці характерні риси наче списані з долі мого сина, бо вже з дитинства хлопчик навчився долати життєві труднощі, — розповідає Олена Василівна. — Його маленького я водила в дитсадок сусіднього села Поцівці за три кілометри в один бік і ніколи Толик не ремствував і не жалівся на втому. Через вісім років я народила другого сина, а згодом ми розлучилися з чоловіком. І Анатолій став для Павлика не просто братом, а надійним другом і майже батьком. Через мою постійну зайнятість роботою вся відповідальність за молодшого брата лягла на його дитячі плечі — водив його у той же дитсадок, у школу, виконував разом із ним домашні завдання, навчив їздити на велосипеді, рибалити і готувати їсти… Я не пригадую жодного випадку, щоб щось у нас робилося через крики і сварки. Анатолій був надійним моїм помічником і в домашніх справах, приходив до мене на пасіку і там закохався в Божих комах та створив свою невеличку домашню пасіку. Це і визначило його майбутню професію — у Чернятинському аграрному коледжі вивчився на пасічника, водночас отримав права водія і тракториста…
Коли Анатолій почав самостійне життя, спочатку працював пасічником у Луці-Мелешківській та на Хмельниччині. Однак прив’язаність до пасіки обмежувала можливість допомагати мамі й брату, тому він шукав роботу з вахтовим методом. У 2020 році влаштувався на одне з підприємств «Укрзалізниці».
До початку повномасштабної війни працював майстром з експлуатації колій, а згодом займався ремонтом зруйнованої ворогом залізничної інфраструктури. Це була важка і виснажлива робота, часто під обстрілами, але він стійко долав випробування і не скаржився, щоб не тривожити рідних.
У червні 2023 року Анатолій Столяр отримав повістку до ЗСУ. Пройшов півторамісячний військовий вишкіл у Латвії. Повертаючись додому, попросив брата Павла приїхати до Жмеринки — це була їхня остання зустріч, про яку нагадує спільна світлина.
Воїн із позивним «Панда» захищав Україну в Миколаївській, Запорізькій та Донецькій областях. За власні кошти придбав автомобіль для служби, а рідні допомагали необхідними речами. Після поранення лікувався у госпіталі в Запоріжжі, однак принципово відмовився від відпустки:
«Побратимів не залишу, бо хто буде бити ворога…»
Перед виходом на позицію 3 квітня 2024 року він зателефонував рідним у Кошаринці і сказав, що після виконання бойового завдання нарешті приїде у відпустку. Та, на жаль, з поля бою не повернувся…
— На зв’язок він не виходив цілий тиждень, і ми самостійно розпочали пошуки сина, — продовжує Олена Василівна. — Тільки 23 квітня 2024 року я отримала офіційне підтвердження, що Анатолій зник безвісти. Нам запропонували здати матеріали для аналізу ДНК, але мій колишній чоловік відмовився від цієї процедури і не брав участі в пошуках. Замість нього біоматеріал здав брат Анатолія — Павло. Тривалий час ми не мали жодної інформації, але не втрачали надії. Одного разу на сайті ворожої сторони ми натрапили на фото чоловіка, схожого на Анатолія, і хотіли вірити, що він живий, але не могли ні довести, ні спростувати це…
Активну участь у пошуках брала і його кохана Інна, з якою він планував одружитися. Вона й досі підтримує зв’язок із родиною. У той важкий час рідні не припиняли пошуки і не втрачали віри.
— 13 травня 2025 року мені зателефонували із Запоріжжя і повідомили, що є збіг ДНК, а для підтвердження ми повторно надали біоматеріали. Але дива не сталося… День 3 липня 2025 року став найтяжчим у моєму житті — я привезла з Вінниці останки тіла свого дорогого сина… Ми поховали його з військовими почестями в рідному селі.
30 серпня 2025 року Президент України посмертно нагородив Анатолія Столяра орденом «За мужність» ІІІ ступеня.
Вічна пам’ять мужньому захиснику України.