Через місяць і десять днів після свого 28-річчя, 14 серпня 2024 року, перестало битися серце на Херсонщині старшого матроса, дешифрувальника розвідувального матеріалу з безпілотних літальних апаратів взводу безпілотних авіаційних комплексів розвідувальної роти Богдана Корпоченка.
Богдан був не просто захисником України — він був Людиною з великої літери. Таким, яких хочеться зустріти хоча б раз у житті, аби потім згадувати і ставати кращим…
Він пішов у Вічність, залишивши по собі тишу, в якій болить усе. Але разом із болем залишив світлу пам’ять, щирий приклад, живу присутність у серцях тих, хто його знав і любив.
Богдан Корпоченко народився 4 липня 1996 року в місті Бар. Він був молодшим сином у сім’ї Володимира Миколайовича та Ліни Андріївни, мав старшого брата Руслана. Ще за два роки до його народження батько мріяв саме про сина з цим ім’ям — Богдан. З тією ж надією, світлом і добром, що й справді з’явилися на світ разом із ним.
Та так сталося, що у 2004 році батько Богдана трагічно загинув. І відтоді в його очах з’явилася глибина, яку нечасто зустрінеш у дитини. Йому довелося дорослішати не за роками, навчитися бути опорою і підтримкою для мами.
Навчався Богдан у школі №2 міста Бар. Завжди спокійний, доброзичливий, відкритий, він не шукав зайвої уваги, не прагнув лідерства, а просто ріс порядним, чесним, уважним і сумлінним.
— До того ж син був високим, сильним, ставним, мав зріст під два метри і дуже схожим на свого батька, — згадує мама воїна Ліна Андріївна. — Я його по-домашньому називала «синичкою» — від слів «син і пташка». Він у мене так і записаний у телефоні…
Після школи Богдан вступив до Вінницького торгово-економічного інституту. Навчався на економіста, будував плани на майбутнє. Згодом пройшов строкову службу в ЗСУ, яка загартувала його і зробила ще відповідальнішим.
Повернувшись зі служби, Богдан працював на сонячних електростанціях, а згодом поїхав на заробітки до Польщі. Наприкінці травня 2022 року він повернувся додому, щоб стати до лав захисників України. У ЗСУ вже служив його старший брат Руслан.
Богдана зарахували спочатку до складу 120-ї бригади територіальної оборони, а згодом відрядили в район бойових дій на Херсонщині. Бойовий вишкіл він пройшов у навчальному центрі на Миколаївщині, де отримав позивний «Джо».
Побратими згадують: Богдан був винятково відповідальним. Якщо йому доручали завдання, усі знали — воно буде виконане бездоганно. Навіть якщо доведеться не спати всю ніч, він зробить усе, як належить. Він умів працювати мовчки, не скаржився і не очікував похвали. Просто знав: треба тримати слово, бути надійним, бути потрібним побратимам…
— Я пишаюсь, що виховала такого сина-захисника України, такого патріота, який не тікав від війни, а сам повернувся з-за кордону у тяжку для держави хвилину, — продовжує пані Ліна. — Він дуже легко сходився з людьми, вмів з усіма ладити, ніколи не тримав зла, прощав легко й щиро, ніби в його душі не було місця образам. Казав, що після війни хоче залишитися вдома і більше нікуди не їхати. Його не вабив чужий успіх, не цікавили великі міста чи високі посади. Він мріяв про просте: збудувати дім, посадити сад, створити сім’ю. Він умів ремонтувати все вдома, брався за будь-яку роботу, любив створювати речі власноруч — навіть блокноти робив сам, оздоблюючи їх палітурками з кори дерева.
У листопаді 2024 року Головнокомандувач ЗСУ Олександр Сирський нагородив Богдана Корпоченка відзнакою «За сумлінну службу». Посмертну нагороду сина отримала мама воїна.
Богдан завжди вірив у краще. Його слова: «Мамо, все буде добре» звучали як обіцянка, як молитва, як захист. Але надто молодим покинув цей світ Богдан Корпоченко. Поховали старшого матроса Корпоченка з військовими почестями на Алеї Слави кладовища міста Бар.
Старший син Ліни Корпоченко Руслан продовжує службу в ЗСУ. Після загибелі брата його перевели до тилового підрозділу.
Світла пам’ять Герою! Дякуємо за кожен день твого життя, Богдане. Ми сумуємо і пам’ятаємо.
Автор Віктор Зеленюк, ексклюзивно для Жмеринка онлайн. Світлини надані автором.