Його коротке і чесне життя, до останньої краплини віддане рідній Україні, вмістилося між двома датами — 24 червня 1987 року і 2 серпня 2023 року. Йому назавжди залишилося тридцять шість років. Ще б жити й жити…
Він народився на Поділлі, загинув на Донбасі, а свята земля Личаківського цвинтаря у Львові прийняла його у свої обійми. Прийняла як достойного сина свого народу — підполковника Національної гвардії України, якому Президент України Володимир Зеленський 25 березня 2024 року присвоїв звання «Герой України» з удостоєнням ордена «Золота Зірка» (посмертно).
Біографія Ігоря Володимировича Демчука розділена на дві частини: відому для всіх і таємничу для багатьох, адже не про все сьогодні ще можна писати і розповідати про нього.
У документі на представлення офіцера-спецпризначенця до звання Героя було небагатослівно зазначено, що він «здобув освіту у Національній академії Національної гвардії України… Пройшов шлях від стрільця стрілецького батальйону до командира 1-ї групи 4-го окремого загону Центру спеціального призначення «Омега» з позивним «Демон». З 2014 року виконував бойові завдання із захисту територіальної цілісності та суверенітету держави, врятував не одне життя побратимів на полі бою. Загинув 2 серпня 2023 року. Був нагороджений орденом «За мужність» III ступеня».
У селі Каришків Копайгородської громади на вулиці Обухівській самотньо стоїть родинна хата Демчуків. У ній давно вже ніхто не живе, а колись тут була «повна рукавичка» — дід Микола, бабуся Ганя, мама Таня, Ігор і Лілія. Вони не мали великих статків, але й не бідували. Мама заради дітей старалася заробляти гроші на різних роботах, навіть у сусідньому районі працювала.
– Про Ігоря у мене найтепліші спогади, – згадує Лілія Володимирівна. – Я молодша від нього на сім років. У дитинстві він мене скрізь захищав, привозив гостинці, забирав до себе у Вінницю в гості, подарував перші в моєму житті срібні сережки і годинник… Я дуже гордилася ним, бо він завжди був на висоті у школі. Його портрет висів на шкільній дошці пошани, він добре вчився, брав активну участь у шкільних заходах, був ведучим на концертах, співав у чоловічому ансамблі в будинку культури.
Ігор готував себе до служби в армії, хотів бути фізично здоровим і займався спортом — змайстрував біля хати турнік і щодня підтягувався, взимку купався у ставку, мав гирі і боксерські рукавиці, вів здоровий спосіб життя, не палив та не вживав спиртного. Брат був розумним, мудрим, цілеспрямованим, чесним і справедливим. Одного разу він поділився з нами «секретом» своєї воєнної роботи: «Я знаю моральний стан кожного свого підлеглого як самого себе і коли формую групу на виконання завдання, то не наказую «ти, ти і ти підеш зі мною», а запитую: «Хто піде зі мною?».
Він дуже любив життя, мав багато планів на майбутнє. Переживав, що йому потрібно поставити на ноги своїх синів Даніїла і Матвія. Ігор поважав маму, був для неї чоловічим плечем. Завжди дзвонив і турбувався про її здоров’я… Кожного року на Великдень Ігор зі своєю сім’єю обов’язково приїжджав у село. Збиралися в батьківському будинку, який був для нього надзвичайно дорогим і рідним. Ніхто не міг навіть уявити у страшному сні, що звідси ми проведемо брата в останню його земну дорогу…
– Наша сімейна історія розпочалась у далекому 2007 році, – згадує дружина воїна Євгенія. – Свого майбутнього чоловіка я знала все своє свідоме життя, адже ми росли в одному селі, навчались в одній школі і ніколи не могла б подумати, що кожного дня поруч зі мною проходить моя доля…
Він – старшокласник, відмінник, спортсмен, активіст, гордість школи, і куди мені, малій, було братися до такого красунчика, який користувався популярністю серед молоді, а особливо – дівчат. Після закінчення школи ми «розбіглися» по різних навчальних закладах. Ігор навчався на юриста у Вінницькому м’ясо-молочному технікумі, я – здобувала спеціальність вчителя музики у Барському гуманітарно-педагогічному коледжі. На вихідні ми приїздили додому і щовечора поспішали в будинок культури на дискотеку… Одного разу він підвів мене додому, а вже наступного року ми одружилися, згодом у нас народився синочок Даніїл…
У 2010 році чоловік підписав контракт з військовою частиною 3008 і ми переїхали у Вінницю на постійне місце проживання.
Мирне та спокійне життя перервали події Майдану 2014 року та окупація Криму. Ігор брав безпосередню участь в антитерористичній операції на території Луганської та Донецької областей.
Під час проходження служби паралельно навчався в Національній академії внутрішніх справ за спеціальністю «Право». У 2017 році вступив до Національної академії Національної гвардії України в Харкові. Після її закінчення був направлений на службу до Західного територіального управління Національної гвардії України, де пройшов шлях від стрільця до бойового командира загону спеціального призначення у Львові. У 2021 році в нашій сім’ї народився другий син – Матвій.
Під час повномасштабного вторгнення РФ Ігор став на захист Батьківщини. Брав участь у боях за визволення Київщини, Чернігівщини, Харківщини, Донецької та Луганської областей. Підрозділ під його командуванням воював з мінімальними втратами. Він не раз організовував відбиття атак ворога, коригував артилерію, керував боєм так, щоб рота не опинилася в оточенні. Він любив Україну, він нею жив…
За врятовані життя побратимів та низку подвигів Ігор був нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня та відзнакою «Народний Герой України».
– День 2 серпня 2023 року назавжди увійшов у наше життя трагедією. Мій коханий загинув. Серце крається від болю… Україна зростила і втратила справжнього патріота. Він мав бути живою її гордістю, прикладом гідності і честі для своїх земляків, для своїх синів. Він мріяв і хотів жити у своїй вільній та незалежній УКРАЇНІ. Він заслуговував на це! Коханий, ти назавжди в моєму серці і в продовженні наших дітей…
У жовтні 2024 року Каришківській школі присвоїли ім’я Героя України Ігоря Демчука та перейменували одну з вулиць села.
Автор Віктор Зеленюк, ексклюзивно для Жмеринка онлайн. Світлини надані автором.