Щодня зелений електроскутер зупиняється біля кладовища в місті Бар, і Наталя Шаповал йде до свого Дмитрика на могилу. Цей ритуал жінка здійснює дорогою на роботу із села Шпирки на Барський машзавод чи в зворотному напрямку, коли повертається додому. І так уже від 1 грудня 2024 року, коли свята земля рідного краю прийняла в свої обійми її 26-річного сина.
«Принесу йому гостинців, поговорю, поплачу – серце рветься з болю і невимовної туги за сином, – каже Наталя Григорівна. – Дні минають, а я ніяк не можу змиритися з тим, що він вже ніколи-ніколи не прийде, не заговорить до мене, не посміхнеться, не пригорнеться до материнського плеча
Дмитро був моєю гордістю, моєю підтримкою, моєю душею. З самого дитинства він був особливим – добрим, щирим, сильним духом. Я завжди знала, що мій син виросте справжнім чоловіком, який буде любити, захищати, берегти, але ніколи не думала, що його життя обірветься так рано… Я пам’ятаю його ще зовсім маленьким хлопчиком – він завжди хотів усе знати, усе спробувати. Коли вчився ходити, падав, сміявся й знову підводився – і таким він залишився на все життя. Ніколи не здавався, ніколи не опускав рук. Він завжди піклувався про мене, про рідних. Я живу з пам’яттю про нього, з любов’ю до нього. Він назавжди залишиться моїм хлопчиком, моїм сильним, добрим, незламним Дмитром. І поки я живу, він теж житиме – в моєму серці, у моїх думках. Вічна пам’ять тобі, сину… Я люблю тебе.»
Дмитро Шаповал народився 25 серпня 1998 року у селі Шпирки Барського району. У родині було двоє дітей – старша сестра Юлія і він, улюбленець родини – маленький Дмитрик, який постійно випромінював добро: добродушний, лагідний, усміхнений і завжди готовий допомогти та підтримати. Дмитро ріс активною дитиною – любив ловити рибу на річці, грати у футбол, а також захоплювався кікбоксингом.
До 6-го класу Дмитро навчався в загальноосвітній школі села Гайове, ще два роки – у школі №4 міста Бар, а після 8-го класу вступив до Новодністровського військового ліцею з посиленою військово-фізичною підготовкою.
Однокласник з ліцею Владислав Грохольський так згадує про Дмитра:
«Я його щиро любив – ми завжди добре ладнали й були хорошими друзями. Пригадую, як ми тільки з’їхалися на перший курс у ліцеї, він допоміг мені пришити нашивки, бо я сам не вмів цього зробити. Так ми й познайомилися – він став першою людиною, з якою я потоваришував там. Мама завжди давала йому бутерброди після вихідних, і Дмитро постійно ділився ними зі мною. Він був неймовірно доброю людиною. Дуже важко усвідомлювати, що його більше немає…».
Після закінчення ліцею Дмитро вступив на заочну форму навчання до Вінницького вищого професійного училища Департаменту поліції охорони на спеціальність «Правоохоронна діяльність», де у 2019 році здобув кваліфікацію фахівця з організації майнової та особистої безпеки. До повномасштабного вторгнення він працював у Вінниці старшим охоронником у магазині «АТБ».
«Дмитро був не просто моїм братом – він був моїм найкращим другом, моїм захисником, людиною, яка завжди була поруч у важливі моменти життя, – згадує сестра Юлія Яворська. – Між нами невелика різниця у віці, ми росли разом і ділили незабутні миті дитинства. Він завжди водив мене на якісь «пригоди» – то будували халабуди, то тікали на річку ловити рибу, то каталися на велосипедах до пізнього вечора. Він завжди був вигадливим, але я знала: якщо брат поруч – мені нічого не страшно… Я і зараз відчуваю, що брат поруч зі мною, що він береже мене і нашу сімʼю з небес, що він не зник, а просто став світлом, яке ніколи не згасне в наших серцях. Дімчик, я завжди буду тебе любити. Ти був і залишаєшся моїм молодшим братом, моєю підтримкою і гордістю…»
Для Дмитра Шаповала сімʼя була найціннішим скарбом у житті. Він завжди знаходив час на близьких, навіть коли був зайнятий. Ніколи не забував привітати рідних зі святами, навіть із фронту. Він був тим, хто міг підтримати словом і ділом, знайти потрібні слова у важку хвилину.
2 липня 2023 року Дмитро Шаповал підписав контракт на службу в ЗСУ, пройшов навчання у Великій Британії та став бійцем 131-го окремого розвідувального батальйону імені полковника Євгена Коновальця з позивним «Демон». Він брав участь у бойових діях на Донецькому, Харківському та Запорізькому напрямках.
«Так склалося, що Юля і Дмитро росли без батька, і коли в моєму житті з’явився Руслан, вони сприйняли його з повагою і розумінням, – продовжує Наталя Григорівна. – Особливо подружився з ним син, і вони зверталися один до одного на «ти». У липні 2024 року чоловіка призвали в армію, а в листопаді Дмитро вдруге приїхав у відпустку. Ми домовилися, що будемо щодня виходити на зв’язок о шостій вечора. 26 листопада він зателефонував і сказав, що у складі групи йде на виконання бойового завдання, а я нагадала йому, щоб не забув наступного дня привітати сестру Юлю з днем народження…»
То була наша остання розмова – через кілька годин вночі він героїчно загинув, прикриваючи побратимів. Це сталося в районі населеного пункту Новодарівка Запорізької області.
За мужність і героїзм Дмитра посмертно нагородили орденом «За мужність» ІІІ ступеня, а батальйонну відзнаку «Хрест розвідника» матері передали його побратими.
Ще до війни Дмитро познайомився із земляком із Бару Іваном Криштофом. Вони разом працювали у Вінниці в мережі «АТБ», разом пішли захищати Україну, служили в одній бригаді і віддали за неї життя у 26 років. Поховані на Алеї Слави у місті Бар.
Рідні, друзі та побратими завжди пам’ятатимуть Дмитра Шаповала як того, хто любив життя, людей і до кінця стояв за них.
Автор Віктор Зеленюк, ексклюзивно для Жмеринка онлайн. Світлини надані автором