У селі Зелене Копайгородської громади Жмеринського району проживає один із найстарших жителів округи — Петро Миколайович Криклюк. Він входить до п’ятірки довгожителів чотирьох навколишніх сіл — Зелене, Копай, Мар’янівка та Володіївці — яким виповнилося 90+.
Історію старожила розповідає журналіст Віктор Зеленюк, ексклюзивно для Жмеринка онлайн.
24 лютого, у день початку повномасштабної агресії росії проти України, Петро Миколайович зустрів свій 91-й день народження.
Свій поважний вік він зустрів при доброму здоров’ї, з оптимізмом і вірою у мир.
«Я дуже хочу щоб війна ця страшна завершилася, щоб спокій настав, щоб мої бджоли літали під мирим небом і я ще міг за садом доглядати і смачну сушню робити на користь людям…».
Дитинство, яке пам’ятає голод 1947 року
Петро Миколайович народився у багатодітній родині Миколи Миколайовича та Пелагії Семенівни Криклюків у селі Мартинівка. У сім’ї було шестеро синів і донька. Сьогодні з братів живі четверо — Петро, Василь, Іван та Анатолій.
«Сім класів я закінчив у нашій Мартинівці, а у восьмий – пішов у сусідні Митки, – каже він. – Я тоді не мав ніяких загадувань на майбутнє – просто жив, вчився, допомагав батькам по господарству і завжди хотів їсти, бо страшний голодний 47-й на все життя вкарбувався в мою дитячу свідомість. Ми жадні були шматочка хліба, не те що якихось ласощів просили. Нас всіх врятувала батькова робота на залізниці. Йому видавали продуктовий пайок на сім’ю і мама ділила той скарб на сніданки й вечері, бо в обідню пору ми якось самі перебивалися з харчами – то котики на вербі, то кропива, то гриби в лісі, то черешні лісові, то гнила торішня картопля на городі… А ще бевку ріденьку мама варила. Одним словом – вижили».
Примусова «мобілізація» на Донбас і служба в армії
У 1951 році його життя різко змінилося.
«Приходжу ввечері після уроків додому, а мама з татом в плач: «треба тобі, сину завтра у Бар їхати, у військкомат кличуть… Чого б це, ти ж іще малий…». Прибуваю за викликом і отримую повістку. Її текст хтось розумний записав у мою трудову книжку. Ось, прочитайте: – «Вважаться мобілізованим для роботи у вугільній промисловості і на основі указу президії верховної ради срср від 2 жовтня 1940 року повинен відпрацювати строк з 16 червня 1952 року по 16 червня 1956 року». У гірничо-промисловій школі №59 міста Артем я вивчився на муляра і відбував свій «строк» від дзвінка до дзвінка на будівництві житлових будинків для шахтарів. Звідти призвали мене в армію. Служив чотири роки, був учасником бойових дій кривавого 1956 року в Угорщині…»
Загалом трудовий стаж Петра Криклюка становить 47 років. У його трудовій книжці — 42 записи з подяками та грошовими преміями за сумлінну працю.
Будівничий, пасічник і господар
Після роботи на Донбасі та служби в армії він працював на Жмеринській залізниці. Брав участь у будівництві монтерс ького пункту на станції Копай.
«Але це відбулося, яка кажуть, за згодою. Нам з Миколою Люльком, моїм начальником на дрезині, запропонували і ми не відмовилися – й за три роки, в проміжках між основною роботою, побудували на станції Копай добротне приміщення з двома квартирами, майстерною і гаражами. Тепер, коли буваю в центрі села, то не пропускаю нагоди зайти до хлопців, які там працюють. Вони задоволені нашою з Миколою роботою…».
У селі Зелене його знають і як активного учасника будівництва місцевої церкви, яку звели на його городі, навпроти хати родини.
Попри поважний вік, Петро Миколайович тримає пасіку та доглядає великий фруктовий сад.
«Торік дуже щедро зародили сливи. Давно вони так не радували урожаєм. Їх у мене багато. Колись сусідка дала щепи і я обсадив ними по межі весь великий город на шістдесят сотих. Не знають навіть скільки маю дерев… Ще як молодшим був, то встигав весь урожай переробляти. Побудував дві сушарки: одну димову для слив, другу теплову для яблук і груш. Я маю свою технологію виготовлення дуже смачної сушки. Перед тим, як кинути зібрані сливи на лозницю, я їх, насамперед, мию у трьох водах, а з яблук вирізаю перепонки і кришу на дольки. Днів через 4-5 – уже готова продукція… Якби ж то мені хто допомагав, а так – не встигаю, і здоров’я часом підводить, але кріплюся, не здаюся, тримаюся за життя…».
Історія Петра Криклюка — це жива пам’ять про покоління, яке пережило голод, примусову працю, війну і водночас зберегло любов до життя, праці та рідної землі.
Автор тексту та фото Віктор Зеленюк