В самому серці села Балки, що на Вінниччині, стоїть непримітна, але велична у своїй тиші стара будівля. Цегляна школа з багатою історією пережила революції, війни, окупацію, відновлення і численні реформи. Вона досі стоїть – як символ незламності села і людської гідності.
Початок великої історії
Школа в Балках була збудована ще на початку ХХ століття – між 1903 і 1905 роками. Тоді вона носила ім’я Пушкіна й налічувала всього чотири класи. Поступово, з розвитком села і потребою в освіті, навчальний заклад у 1930–1932 роках перетворився на семирічну школу, де навчання велося в дві зміни: ранкову та післяобідню.
Будівля, що стоїть і сьогодні, зберегла риси тієї давньої епохи – її червона цегла, класичні вікна та геометричні фасади нагадують про початки сільської освіти в Україні.

Тіні минулого: трагічна історія майстерні
Неподалік школи досі стоїть зачинена майстерня – будівля в тому ж архітектурному стилі, що й школа. Її історія сповнена болю. Колись це була дача священника із села Іванівці, чия донька Марія мешкала в Балках. У роки революції його жорстоко вбили – за словами місцевих, запхали в околіт (житню солому), підпалили й скинули з горба до ставу. Його син, охоплений помстою, зібрав загін і почав боротьбу проти радянської влади. Марію, яку взяли в заручники, змусили видати його. Та сама жінка згодом вийшла заміж за сотника, який привіз її до Москви, де став генералом. А мати, вдова священника, так і залишилася жити в селі.
Ця історія – не просто легенда, а частина живої пам’яті, яку несуть старі стіни Балківської школи.

Освіта крізь випробування: між війнами і окупацією
У 1923 році на Балках відкрили пункт ліквідації неписьменності (лікбез), який одразу почали відвідувати 55 жителів села. Того ж року створено хату-читальню і сільську бібліотеку – осередки культури, які мали величезне значення для місцевої громади.
Під час нацистської окупації школа не функціонувала. За радянськими документами, шкода, завдана загарбниками освітньому закладу, оцінювалася в понад 100 000 рублів – шалена сума для того часу.
Свідки епохи: пам’ять учнів і вчителів
Анатолій Ставничий, заслужений журналіст України і колишній гендиректор Запорізької обласної телерадіокомпанії, у 1946 році пішов у перший клас Балківської школи. Його першою вчителькою була Лідія Йосипівна Матківська.
«Будівля школи тоді була зовсім невеличка. В коридорі стояло троє дверей: праві вели до вчительської – кабінету директора Панька Север’яновича Рожанського та вчителів. Стара шафа для одягу правила за бібліотеку. У школі було два входи – один загальний, другий – до помешкання директорської родини», – згадує Ставничий.

Післявоєнне життя було непростим. Учні носили латаний одяг, чорнило добували з бузинових ягід або з грифеля хімічного олівця, книжки тримали в сумках домашнього виробництва. «Ранців чи портфелів не було ні в кого», – пригадує журналіст.

Історії освітян: покоління, віддані школі
Раїса Степанівна Єрко, колишня вчителька молодших класів, згадує:
«В 1947-му році я пішла в перший клас. Аби не купувати підручники двічі, батьки віддали мене трохи пізніше, а сестру – трохи раніше. Так мої книжки переходили їй. Школа була семирічною, перші парти стояли прямо в спортзалі. В 1961-му я закінчила педучилище в Немирові й пішла працювати. Довгий час викладала тут у Балках. З моїх учнів жоден не став злочинцем. Троє – загинули на війні…»
Згадує й Раїсу Павлівну Журбицьку – енергійну й завзяту директрису:
«Вона казала: “Ще будемо зимою до школи в туфлях на каблуках ходити!” – дуже хотіла провести опалення й добудувати школу. Не встигла, але намагалася».
Династії освітян: пам’ять поколінь
Вчителька англійської мови Оксана Чернілевська з гордістю згадує свою маму:
«Моя мама, Чернілевська Аделіна Михайлівна, працювала тут у 60-х роках. Вона спершу була піонервожатою, а потім викладала молодші класи. Дуже любила дітей, пам’ятала кожне ім’я, кожне прізвище. Її всі поважали. Колектив був маленький, але дружний. Її останнім директором була Журбицька Раїса Павлівна».

Сьогодення: школа живе, попри виклики
У 2000-х роках школу нарешті газифікували — до того її опалювали грубками. Колись планували добудову — навіть заклали фундамент, та будівництво так і не завершили.
Біля шкільного двору все ще стоїть стара майстерня — з колодкою на дверях, як символ нерозказаних історій. Вона — мов привид минулого, який пам’ятає все.
Та попри все, Балківська школа й досі працює. У школі навчається 117 учнів та викладає 19 вчителів. Вони вчать нові покоління — так само, як сто років тому.
Століття — це багато. Але коли це століття наповнене долями, дитячим сміхом, мріями вчителів і учнів — це вже не просто час. Це — життя. І Балківська школа продовжує жити.




