Історія короткого життя Ангела Небесного Легіону Андрія Залужняка з міста Бар — не лише про війну. Вона про вибір, відповідальність і любов до рідних та своєї землі, яка виявилася сильнішою за страх. Здається, ще вчора він будував, працював, мріяв і виховував дитину. Сьогодні його згадують як Героя, який віддав життя за майбутнє своєї країни.
Для своєї родини він був люблячим чоловіком і батьком. Для друзів — надійним і щирим. Для країни — Захисником, який, не вагаючись, став на її оборону.
Андрій Залужняк народився 26 листопада 1989 року в селі Жабинці Новоушицького району Хмельницької області. У родині зростав разом зі старшим братом Анатолієм, з яким мав теплі, по-справжньому дружні стосунки. Його батьки, Анатолій і Любов, працювали в місцевому радгоспі.
Коли Андрію було лише дев’ять років, родину спіткало горе — після хвороби померла мама. Відтоді його виховували батько й бабуся. Ще з дитинства Андрій вирізнявся добрим серцем, щирістю та наполегливим характером. Він легко знаходив спільну мову з людьми, мав багато друзів. Навчався у Заміхівській школі, проявляв інтерес до спорту, а футбол став для нього не просто захопленням, а справжньою пристрастю на все життя.
Після закінчення школи Андрій вступив до Барського фахового коледжу транспорту та будівництва. Однак з часом зрозумів, що обрана спеціальність не відповідає його покликанню, тому продовжив навчання у Барському професійному будівельному ліцеї. Там він здобув робітничі професії муляра, монтажника сталевих і залізобетонних конструкцій та електрозварника.
У листопаді 2008 року Андрія призвали до лав ЗСУ. Після завершення служби він повернувся до цивільного життя і працював у будівельній сфері. Серед важливих і цікавих етапів його трудового шляху — участь у будівельних роботах на НСК «Олімпійський», зокрема у зведенні інфраструктурних об’єктів поблизу стадіону.
27 липня 2012 року Андрій познайомився зі своєю майбутньою дружиною Тетяною у Заміхівському сільському клубі. Ця містична дата поєднала щасливих молодих людей і рівно через дванадцять років розвела навіки. Саме цього дня обірвалося життя Андрія…
– Під час знайомства в клубі ми швидко знайшли спільну мову й з’ясували, що запрошені на одне й те саме весілля, – згадує Тетяна. – Проте тоді Андрій не планував іти на святкування, адже працював у Новій Ушиці на хлібокомбінаті «Агробізнес» і саме на день весілля мав зміну. Я ж запропонувала йому переглянути свої плани та все ж прийти.
У день весілля трапився ще один символічний момент — мій молодший брат помінявся місцями, і Андрій сів просто навпроти мене. Тоді я й гадки не мала, що ця випадкова зустріч стане доленосною та змінить усе моє життя. Під час святкування Андрій через свого брата дізнався у моєї сестри мій номер телефону. Так почалося наше спілкування, яке згодом переросло у щось значно більше.
Згодом з’ясувалося, що мій батько був однокласником мами Андрія, а наші родини підтримували дружні стосунки ще тоді, коли ми були дітьми. Проте з дитячих років я його не пам’ятала, тож наше знайомство відбулося для мене наче вперше.
Наприкінці жовтня, як і планувала, після закінчення Вінницького технічного університету я переїхала до Києва. Спочатку це дуже засмутило Андрія, однак відстань не стала на заваді нашим почуттям — ми змогли зберегти й підтримувати стосунки. Я приїжджала до нього на день народження, разом ми зустрічали Новий рік. На початку весни він зателефонував і з радістю повідомив, що знайшов роботу в Києві й зовсім скоро буде поруч. Це його рішення дало мені розуміння, наскільки я важлива для нього.
У травні ми запланували спільну поїздку додому. Я чекала його в автобусі, коли раптом в останній момент він забіг на посадку. Сівши поруч, Андрій одразу дістав маленьку коробочку з обручкою й зробив мені пропозицію. Без пафосу, без підготовлених слів — просто тому, що не міг більше чекати. 28 вересня 2013 року ми стали чоловіком і дружиною.
Наприкінці осені 2013 року в Україні розпочалася Революція Гідності, і вже тоді стало зрозуміло: попереду на нашу країну чекають важкі випробування. Андрій і Тетяна опинилися в самому епіцентрі подій. Було страшно, особливо тоді, коли з’являлися новини про загибель людей на Майдані. Кожен день приносив тривогу й біль…
Згодом почалася російська агресія 2014 року. Ще в перші її місяці Андрій говорив, що він готовий піти добровольцем. Навесні молодший брат Тетяни став на захист України. А вже наприкінці серпня він був поранений під Іловайськом, потрапив у полон і згодом проходив тривале лікування. Тоді дружині вдалося переконати чоловіка залишитися поруч із сім’єю.
Восени 2016 року Залужняки приїхали до міста Бар на проживання. Наступного року у них народився син Данилко. Це була велика радість у житті Андрія. Він продовжував працювати на будівництві в Києві, а також в інших куточках країни. Того року помер його батько, а згодом і бабуся.
24 лютого 2022 року Андрій був під Києвом на роботі й зателефонував дружині о п’ятій ранку та сказав, що почалася війна… Весь день він добирався з Києва до Бару з рідними, які також тікали з міста. А вже наступного ранку пішов до військкомату, але через величезні черги не зміг записатися до лав захисників України. Лише 26 лютого пройшов ВЛК і став чекати виклику. Він заспокоював Тетяну й казав, що все буде добре. Разом із ним добровольцями пішли на війну батько дружини та її молодший брат, які повернулися із-за кордону. А вже 2 березня Залужняка Андрія зарахували до третьої роти 170-го батальйону 120-ї бригади ТРО.
Спочатку батальйон перебував на Вінниччині, на кордоні з Придністров’ям. Згодом їх направили на Київщину, до кордону з Білоруссю. Наприкінці 2022 року в підрозділі формували розвідувальну групу, і Андрій погодився увійти до її складу. Разом із побратимами пройшов двомісячну підготовку від Сил спеціальних операцій.
У квітні 2023 року весь батальйон вирушив на оборону міста Бахмут, де в той час точилися запеклі вуличні бої. Були значні втрати особового складу. У тих боях Андрій отримав поранення ноги й контузію. Йому надали відпустку і час на лікування, після чого він одразу повернувся на службу.
У травні 2024 року 170-й батальйон уже дислокувався на Лиманському напрямку. Оборона позицій була надзвичайно складною через інтенсивні обстріли, велику кількість ворожих дронів, відкриту місцевість та неможливість дістатися туди автомобілем.
– Дуже важко згадувати той період життя, – продовжує Тетяна. – В перший же бойовий вихід на позиції безвісти зник мій батько, Михайло Гащук, але Андрій боявся розповісти мені цю новину, щоб не тривожити важко хвору бабусю Валю. А вже потім до нас додому прийшли представники військкомату і принесли сповіщення про безвісти зниклого тата…
На позиціях не було зв’язку, і все спілкування відбувалося через побратимів Андрія та його командира. Отак Тетяна дізналася про нове важке поранення чоловіка. Його та побратима Олега направили до Вінниці, а звідти — в Бар на лікування. Це дало можливість їм востаннє побути разом. То були незабутні зустрічі перед Вічністю…
17 липня Андрій знову поїхав на війну, а через п’ять днів вирушив на одну з найскладніших позицій разом із побратимом-земляком із Бару Віктором Нанизнюком.
– Надворі стояла спека, а в мене серце розривалося від пекучої невідомості, я дуже переживала за Андрія, і єдиною розрадою стало спілкування з побратимом чоловіка на позивний «Фізрук». Кожного разу він повідомляв, що в Андрія і Віктора все добре. Цими словами я заспокоювала і дружину Віктора Євгенію. Але 26 липня я не отримала жодної інформації. Зараз важко словами описати мій душевний стан, сльози лилися градом, тіло не слухалося… Ми з Євгенією хотіли дізнатися правду від командира, якою б вона не була. Нарешті пізно ввечері він відписав, що зв’язок з нашими чоловіками втрачений, а про їхнє місцеперебування нічого не відомо і що за позицію ведуться важкі бої.
Пізніше Тетяна дізналася, що 26 липня почався черговий ворожий штурм, під час якого Віктор Нанизнюк загинув, а Андрій отримав важке поранення ноги. Ще наступного ранку він був живий і чекав на евакуацію, але ворог не дав змоги забрати його. До 8 серпня Андрій вважався зниклим безвісти. Рідні жили надією, що він живий і потрапив у полон, проте ці сподівання не справдилися…
Залужняк Андрій загинув 27 липня 2024 року поблизу населеного пункту Новосадове Краматорського району Донецької області.
10 серпня відбулося поховання Залужняка Андрія і Віктора Нанизнюка на Алеї Слави в місті Бар. Андрій був нагороджений медаллю «Ветеран війни» та грамотою за зразкову службу.
27 липня 2025 року, в першу річницю загибелі воїна, у школі села Заміхів, де навчався Андрій Залужняк, дружина Тетяна та його старший брат Анатолій відкрили меморіальну дошку.
– Після загибелі чоловіка минуло вже півтора року, але прийняти його втрату досі неможливо, особливо нашому сину. Кожен новий день починається з думки про Андрія. У складних життєвих ситуаціях я часто думаю: а як би вчинив мій чоловік? На службі він зустрів багато чудових людей, які мене дуже підтримують зараз. З часом не стало легше, але прийшло розуміння, що ми маємо жити й за нього і пам’ятати, якою чудовою людиною він був, і про те, що він віддав усе заради майбутнього своєї сім’ї та всіх нас.
Автор Віктор Зеленюк, ексклюзивно для Жмеринка онлайн. Світлини надані автором.