Була печаль і квіти, і розлука на віки…
У березні виповниться чотири роки, як загинув Андрій Каляфіцький із міста Бар.
Так, мабуть, було Богу угодно чи то випадковий збіг, але меморіальну дошку загиблому воїну Андрію Каляфіцькому відкрили в Барському ліцеї № 4 саме в Міжнародний день доньок. Цю трепетно-хвилюючу місію виконали тоді його доньки Крістіна і Анюта разом зі своєю мамою Валентиною. Це була споріднена з похороном важка душевна мить. Від болю й туги краялися на шматки серця присутніх на церемонії людей…
Андрій з небес бачив своїх доньок. Він ними б пишався, а вони ростуть, мужніють і дорослішають без нього… Старша — студентка Києво-Могилянської академії, молодша — учениця міського ліцею № 2. Словами це не передати, як їм його не вистачає!
Андрій Каляфіцький був світлою і доброю людиною — завжди на позитиві, усміхнений та сповнений жаги до життя, ідеальний сім’янин, безмежно люблячий батько та чоловік… Це людина, яку ніхто не пригадує сумною. Андрій воював під час АТО і з початком повномасштабної війни теж став на захист України. Але, на жаль, війна забрала його життя, залишивши дітей без батька, дружину — без чоловіка, батьків — без єдиного сина, а всіх, хто знав Андрія, — без позитивного друга, який заряджав усіх своєю енергією. Андрій Каляфіцький загинув 23 березня 2022 року на Чернігівщині під час виконання бойового завдання.
Народився Андрій 8 квітня 1984 року в місті Бар. Спершу навчався у Барській школі № 3, а потім — у школі № 4. Після школи закінчив водійські курси, відслужив в армії. В Інституті управління природними ресурсами отримав диплом інженера із землекористування та кадастру.
Ще будучи школярем, Андрій познайомився зі своєю майбутньою дружиною Валею, з якою одружився відразу через місяць після повернення з армії та прожив щасливих 19 років подружнього життя. У родині у 2005 році народилася перша донечка Крістіна, а у 2013-му — донечка Анна.
Так вийшло, що за спеціальністю Андрій не працював. Був охоронником, потім служив у військовій частині за контрактом, певний час працював за кордоном, а 2014 року знову повернувся до військової частини. За гідну службу мав багато нагород, про які родина дізналася лише після його смерті.
1 червня 2022 року солдата Андрія Каляфіцького Президент України нагородив орденом «За мужність» ІІІ ступеня (посмертно).
У школі Андрія згадують по-різному: вчителі — як розумного учня, але не завжди з відмінною поведінкою, а однокласники — як веселого та позитивного друга, без якого не обходилася жодна подія у класі. Класна керівничка Тетяна Ремажевська розповідала, що Андрій прийшов у школу № 4 у 9 класі, але одразу влився в колектив, був дуже енергійним, добрим, щирим, чесним, прислухався до її порад та зауважень.
Однокласники та вчителі були здивовані, що Андрій так рано одружився, і всіх приємно вразило, наскільки він став ідеальним сім’янином. Як згадує Валентина, він Крістіну любив шалено. Був дуже щасливим, що в нього народилася донечка. Він її купав, пеленав, колисав, возив на прогулянки…
«Тоді ми про другу дитину навіть не думали, але у 2013 році я завагітніла. Від почуття радості чоловік був на сьомому небі. Він любив нас до безтями! Щодня зранку розціловував трьох. Ми іноді навіть трохи сердилися, бо треба було швидко збиратися на роботу, у школу… Для нього ми були його Всесвітом!»
У них виникла традиція спільних сімейних сніданків та вечерь. Щодня разом збиралися на кухні за столом, а як треба було — то дочікувалися Андрія з роботи…
Він віддавав сім’ї увесь свій вільний час, хоча його в нього було дуже мало. Вони разом їздили на водоспади, на річку, у різні цікаві місця, багато разів возили дітей у розважальні центри або просто в лісі влаштовували собі пікніки. Андрій був дуже легким на підйом. Бувало, дружина тільки натякне: «Може б ми кудись поїхали…», як він миттєво збирався і вже сидів у машині…
— Він був таким сім’янином, що я просто не можу передати… Коли він загинув, мені здавалося — я загинула разом з ним…
На повномасштабну війну Андрій потрапив 11 березня 2022 року у складі військової частини, в якій служив. Спершу їх направили на Київщину, а потім раптово, 22 березня ввечері, прийшов наказ про передислокацію на Чернігівщину для наведення понтонного мосту. Зранку 23 березня підрозділ понтонерів приступив до виконання бойового завдання, а під вечір вороги вдарили з мінометів…
Це сталося миттєво. Хлопці всі порозбігалися хто куди. Усі, крім Андрія. І саме в нього одного з сорока бійців влучив осколок снаряда. Ніби відчуваючи щось лихе, дружина кілька разів того дня дзвонила до чоловіка і до його побратимів. Потім підключилися його батьки. Багато хто не відповідав, інші не володіли жодною інформацією… Лише згодом родичам бійця повідомили страшну правду…
Через два дні всі його побратими прибули в Бар, крім нього і командира. Той залишився, щоб оформити необхідні документи і привезти тіло Андрія додому. Тоді це було складно, і вся процедура розтягнулася в часі. Лише на дев’ятий день після загибелі Андрій повернувся на вічний спочинок у рідне місто…
У нього було дуже багато друзів, а ще більше — знайомих. Коли люди прийшли провести Андрія в останню земну дорогу, їх було так багато, що здавалося — зійшлося все місто. Тоді присутні звернули увагу, що під час церемонії прощання звідкись з’явився метелик і літав біля них. Було холодно, але він усе кружляв і кружляв… Люди казали, що то, ймовірно, його душа прилетіла благословити дітей і попрощатися з усіма…
— Він багато разів просив, щоб я навчилася водити машину. Я не дуже хотіла, бо взагалі не уявляла себе за кермом. Але після його загибелі пішла таки в автошколу і здійснила мрію чоловіка. А нещодавно в машині знову з’явився метелик. Він їздив зі мною в салоні три дні. Спершу примерз, потім відігрівся. Я його забрала додому, ми намагалися чимось йому допомогти: навіть вичитували в інтернеті, що вони їдять, як зберегти їм життя. Щоправда, він не вижив, але його поява містична, — додає пані Валентина.
Ще одним великим бажанням Андрія Каляфіцького була мрія полетіти з сім’єю за кордон на відпочинок. Він цього дуже хотів, і дружина вирішила здійснити і це бажання, хоча вже й без нього.
— В останню ніч перед від’їздом з Єгипту мені приснився Андрій. Він був дуже веселим і посміхався. Коли я прокинулася, то розповіла сон дітям. А старша донька сказала, що їй теж приснився тато… Як же сильно нам його не вистачає. За його плечима ми були захищені від усіх життєвих негараздів. Дев’ятнадцять років, які ми прожили разом, — це найкраще, що було в нашому житті. З його позитивом, підтримкою, вмінням підняти настрій, організувати відпочинок, вчасно подарувати квіти ми долали все легко, особливо труднощі з капітальним ремонтом старенької бабусиної хати. Але ми перетворили її на будинок своєї мрії…
Майже чотири роки Валентина Каляфіцька та її доньки вчаться жити без чоловіка і батька. Під час спілкування пані Валентина пригадала випадок, який стався з ними 14 лютого 2022 року. Тоді їх запросили в кафе «Зодіак» на святкування Дня святого Валентина. Там були конкурси та різні квести для подружніх пар. Один із них вони виграли. Завдання для дружини полягало в тому, щоб витягнути листок з віршем і якнайчуттєвіше його зачитати своєму чоловікові. Валентині випав вірш Ліни Костенко:
І як тепер тебе забути?
Душа до краю добрела.
Такої дивної отрути
я ще ніколи не пила…
Це були рокові слова. Вони чомусь справдилися на життєвій дорозі Андрія і Валентини Каляфіцьких. Була отрута, печаль, квіти, зойк у мовчанні і розлука на віки…
Автор Віктор Зеленюк, ексклюзивно для Жмеринка онлайн. Світлини надані автором