16 грудня 2024 року Володимир Гонтар востаннє говорив із дружиною, телефоном попросивши лише одне: «Молись…». Після цієї розмови його голос Олена більше не чула, і лише 23 січня 2026 року Герой повернувся додому назавжди, щоб знайти спочинок на рідній землі.
Про історію захисника пише онлайн-меморіал “Книга Героїв”.
Володимир Васильович Гонтар народився 10 серпня 1977 року в селі Станіславчик. Після школи опанував професію електрика у Жмеринському вищому професійному училищі. Працював на заводі «Експрес», їздив на заробітки за кордон, згодом трудився електриком та охоронцем у дитячому садочку №8 «Барвінок».
Його знали як людину надзвичайної працьовитості — надійного, відповідального, з «золотими руками». Володимир любив працювати на землі: садив дерева, доглядав господарство і часто говорив, що після війни обов’язково закладе великий фруктовий сад.
У 2017 році в його житті з’явилася Олена — керівниця дитячого садочка. П’ять років їх єднало кохання, сповнене чекань, розлук і коротких зустрічей. У липні 2022 року, після повернення з-під Бахмута, Володимир зробив пропозицію коханій і вони одразу зареєстрували шлюб.
З 2022 року Володимир служив командиром відділення розвідувального взводу військової частини А7336, а з 2023 року — начальником служби КЕС 170 окремого батальйону 120 окремої бригади Сил територіальної оборони ЗСУ. У 2024 році за власним бажанням перевівся до роти матеріального забезпечення, став механіком відділення технічного обслуговування автомобільної техніки.
Після одного з бойових виходів улітку 2024 року Володимир отримав контузію та отруєння невідомою речовиною, але залишався на позиціях. У день останнього виходу акуратно склав речі й залишив обручку — ніби серцем відчував, що може не повернутися. Після дзвінка Олені надійшло повідомлення: «зник безвісти».
15 січня 2025 року з телефону Володимира надійшло повідомлення ворога російською мовою: «Простите нас! Мы этого не хотим, как и вы. Это война! Мы здесь пушечное мясо», разом зі світлинами загиблих, серед яких був і Володимир.
18 вересня 2025 року під час обміну тіл ДНК-експертиза остаточно підтвердила його загибель.
Дружина Олена здійснила мрію чоловіка — побачити Карпати. За підтримки благодійного фонду «Обов’язково повернусь» вона піднялася на одну з вершин із прапором і портретом Володимира з позивним «ТЕХАС». Він назавжди залишився в її серці.
