«Він був моїм спокоєм, силою і опорою в житті…», каже про Віктора Нанизнюка дружина Євгенія.
Кожна хвилина, кожен наступний день віддаляє родину старшого стрільця-оператора 170-го батальйону 120-ої окремої бригади територіальної оборони ЗСУ Віктора Нанизнюка на позивний «Механік» від тієї страшної миті, коли 8 серпня 2024 року в місто Бар прийшла звістка про його героїчну загибель. В тому бою, неподалік села Новосадове Краматорського району Донецької області, обірвалося життя й побратима-земляка Віктора – Андрія Залужняка. В останню земну дорогу їх проводжали одним скорботним кортежем і поховали поряд на Алеї Слави.
Народився Віктор 6 лютого 1989 року в місті Бар. Він був старшою дитиною в сім’ї Василя Петровича та Тетяни Іванівни. Є ще молодший брат Богдан. Батьки виховували сина в любові та турботі.
В дитинстві він часто проводив літні канікули в бабусь Марії та Галини у Літинському районі. Навчався в Барській середній школі №3 та Барському коледжі транспорту та будівництва. Після строкової служби продовжив навчання в Київському національному транспортному університеті, отримав диплом бакалавра. Друзі та однокласники пам’ятають його добрим, щирим і справжнім другом, готовим підтримати та допомогти. Був зразковим учнем і скрізь навчався на відмінно.
Після повномасштабного вторгнення добровільно став у ряди захисників України. 2 березня 2022 року був зарахований до особового складу 120-ої окремої бригади ТРО. У перші місяці війни батальйон тримав позиції на кордонах Придністров’я та Білорусі. Згодом Віктора зачислили до спеціальної розвідгрупи, а після кількамісячної інтенсивної підготовки він потрапив у найгарячішу точку війни – Бахмут.
– За лічені дні батальйон зазнав великих втрат, Віктор та побратими отримали важкі контузії та поранення, а більшість його друзів – втратили своє життя, захищаючи нас з вами, – каже дружина Віктора Євгенія. – Потім було лікування і продовження служби в одному підрозділі разом з Андрієм Залужняком. З травня 2024 року вони воювали на Лиманському напрямку. Там було справжнє пекло… Як згодом розповідав Вітя, в перший же вихід на позиції він вже прощався з життям. Під час інтенсивного обстрілу побратими отримали важкі поранення, але Вітя не розгубився, почав накладати турнікети на їхні рани. Проявляючи відвагу і сміливість, витягнув із тієї жорстокої бойні важкопораненого друга Іллю. З неймовірними зусиллями добрався до своїх, але вже в стабілізаційному пункті серце Іллі зупинилося. Це стало дуже важкою душевною травмою для чоловіка…
Потім він ще неодноразово виходив на позиції, ніколи не відмовлявся, бо не хотів підводити хлопців. Часто казав: «Якщо не я, то хто інший піде…».
26 липня 2024 року після обіду розпочався ворожий обстріл на наших позиціях, і Віктор Нанизнюк отримав множинні осколкові поранення всього тіла. Побратим Андрій Залужняк ще встиг накласти йому турнікети, але це не допомогло – обидва воїни загинули.
Через постійні мінометні обстріли евакуаційні групи не мали змоги підійти ближче, щоб забрати тіла воїнів. Тому з 28 липня 2024 року Віктор Нанизнюк і Андрій Залужняк вважалися безвісти зниклими. У рідних ще була надія, що вони живі, але дива не сталося…
– 8 серпня 2024 року нам прийшло сповіщення про те, що мій чоловік загинув неподалік села Новосадове, Краматорського району, Донецької області, захищаючи Батьківщину. Похорон відбувся 10 серпня 2024 року. Серце краялося від жалю і душевного болю, труни з тілами побратимів лежали поряд на одному катафалку… 2 липня 2025 року я разом із батьками Віктора отримала посмертну нагороду чоловіка – медаль «За врятоване життя», а ще за життя він був нагороджений медаллю «Ветеран війни» та іншими відзнаками за сумлінну службу.
Побратими згадують, що все, за що брався Віктор, він доводив до кінця, завжди був поруч, допомагав та рятував незалежно від ситуації. Надійний, спокійний, не говорив зайвого – він діяв, не ховався за чужими спинами. Він був людиною, на яку можна було покластися, яка ніколи не зрадить та не підставить у важливий момент. Жив і воював по совісті, знав, за що стоїть, і не зрадив ні військовій присязі, ні побратимів. Для одних він став вірним другом, а для когось – за батька. Його втрата – це рана для всіх, хто його знав. А особливо для сім’ї, яку він створив.
– Мій чоловік був надзвичайно добрим, чесним та життєрадісним. Познайомилися ми 2011 року в мережі інтернет. Спочатку листувалися, а потім він запросив мене на побачення. Згадую той хвилюючий момент з усмішкою. Вітя був старший за мене, і я всю зустріч боялася навіть говорити, а коли він хотів взяти мене за руку, то взагалі мало не втекла… Але він був наполегливий. Постійно багато говорив, розповідав про все, а особливо про своє захоплення – про кролів…
Вітя працював механіком на СТО Леоніда Мінца, був хорошим майстром своєї справи, гарно себе зарекомендував. Старанно та якісно виконував роботу. Я ще навчалася тоді в Барському педагогічному коледжі, і після пар, в проміжках між роботою, ми по кілька годин безперервно розмовляли по телефону. У вільний час годинами гуляли за руки, розмовляли, мріяли, сміялися, а через півроку одружилися. У нас народилося двоє прекрасних діток – Софія та Ваня. Старша донечка успадкувала талант тата до малювання. Вітя дуже гарно малював, креслив, робив усе до ладу, дуже радів, що першою народилася дівчинка, яка ще схожа на нього в дитинстві. Через три роки народився і синочок.
Весь свій вільний час Віктор Нанизнюк приділяв сім’ї, був прекрасним чоловіком та люблячим батьком. Він також допомагав своїм батькам, був надійним плечем та опорою для родини. Мав добре серце та золоті руки. Ніколи нікому не відмовляв у допомозі. Не любив обману та брехні, жив по совісті. Мав багато планів на життя, яким, на жаль, не судилося здійснитися.
Віктор мріяв про власний будинок із дитячим сміхом у дворі, хотів завести кролів, доглядати за ними, посадити садок і бачити, як ростуть дерева, так само як ростуть його діти. Для нього це була не просто мрія – це було життя, заради якого він боровся і яке любив.
– Дуже жаль, що наші діти ростуть без батька. Вони сильно його любили, чекали кожного його приїзду з війни. Загибель тата стала для них великим психологічним ударом. Кожного вечора перед сном діти бажають гарної, тихої ночі мені та татусю, і кожного разу сльози котяться з очей. Вони знають, що тато – Герой, захисник, який віддав своє життя за нас, він став янголом, але коли бачать, що до інших дітей підходять їхні татусі, їх охоплює туга за своїм татом…
Ще одна мрія була у Віктора – море. Він часто бував у Карпатах, а моря не бачив. Та влітку 2021 року організував поїздку сім’ї на відпочинок до моря. Його щастю не було меж, радів, як маленька дитина.
– Тому ми з чоловіком вирішили, що зі всіх сил будемо старатися дати своїм дітям усе необхідне, чого не було в нас. Щоб вони не відкладали свої мрії на потім, бо потім може не настати. Вчили Софію та Ваню дослухатися до себе, цінувати життя, любити та підтримувати родину, а головне – бути одним цілим.
Ще його слабкістю був ліс, він любив збирати гриби. Навіть там, на війні, коли перебували під Білорусією, ходив «на тихе полювання» разом з улюбленим котиком Ваською. А нещодавно сім’я Євгенії Нанизнюк поповнилася котиком на ім’я Марс.
– Вітя хотів жити у вільній і мирній Україні, за яку боровся. Він для мене був не просто чоловіком, він був моїм домом, моїм спокоєм, силою і опорою в житті, поруч з ним я була собою. Він був тим, кого вже ніхто не замінить. Найважче зараз – жити далі без людини, з якою ти планувала все, що було, що буде, всі мрії були разом, а зараз у мене відібрали все… Кожної ночі прокидаюся і засинаю з думкою про чоловіка… Попри біль і розпач, які неможливо передати словами, я з донькою і сином бережемо кожен спогад, кожне слово, кожну мить, прожиту разом з коханим чоловіком і люблячим батьком. Я дуже вдячна йому за всі роки подружнього життя, за коротке родинне щастя, за мир і злагоду в нашій сім’ї. Збережена пам’ять про дорогу нам людину буде вічно в наших серцях.
Автор Віктор Зеленюк, ексклюзивно для Жмеринка онлайн.
Світлини надані автором.