Коли 24 лютого 2022 року Тетяна Артюхова разом із родиною залишала дім у передмісті Києва, її не покидала одна думка: «Ось це і все? Ось так закінчиться моє життя? А я ж навіть ще не почала рухатись до мрії».
Родина виїжджала через небезпечну ситуацію поблизу Вишгорода. Дорога до Києва пролягала через зону активних бойових дій. Рішення було швидким — їхати до Бару, де живе мама Тетяни і де минуло її дитинство. Так тимчасовий прихисток поступово став новим (старим) домом.
Бар не був для неї чужим містом — родина часто приїжджала сюди раніше. Школа, ринок, пошта, знайомі вулиці — усе залишалося впізнаваним. Але перші півтора року були непростими.
У передмісті Києва родина щойно придбала власне житло і почала облаштовувати його. Звикнути до думки, що повертатися поки не можна, було складно. Згодом життя почало налагоджуватися. З’явилися нові знайомства, клієнти, учасниці майстер-класів.
До війни Тетяна працювала в галузі гідроенергетики — займалася реконструкцією гідрогенераторів та електрообладнання. Вона — кандидат технічних наук. І, як виявилося, між наукою і творчістю більше спільного, ніж здається.
«Коли я вперше навчалася вишивати кольє, навіть не уявляла, скільки тут технічних складових: технічне завдання, розрахунок матеріалів за ескізом, створення технічної карти, щоб виріб можна було повторити, підрахунок собівартості».
За словами майстрині, навіть композиція та колористика — це певною мірою математичні співвідношення. «Я навіть можу сказати, що математизую вишивку».
Творчість, яка почалася з кількох пакетиків бісеру
Ще у 5–6 класі Тетяна навчилася вишивати хрестиком і навіть вишивала собі та сестрам рушники на весілля. Шити деякі речі вручну вона почала ще в аспірантурі. Тоді створила пальто зі штучного хутра без швейної машинки.
Після одруження чоловік подарував їй швейну машинку, і вона почала вчитися професійній обробці одягу за відео з інтернету.
Після народження дітей часу на себе майже не залишалося. Тоді вона випадково побачила сережки з бісеру. Здалося, що це можна робити швидко — навіть на вулиці, поки донечка спить.
«Я купила кілька пакетиків бісеру і плела на вулиці, поки доня спала».
Восени 2021 року Тетяна придбала своє перше навчання з вишивки прикрас. А в січні 2022 року — курс із ведення Instagram, який мав розпочатися 25 лютого. Та наступного дня почалася війна.
«Думаю, саме тоді творчість перестала бути просто хобі».
Матеріали — як мова прикрас
У своїх роботах Тетяна використовує різні матеріали: канітель, трунцал, лелітки, намистини, кристали, річкові перлини, ланцюжки, склярус, натуральну та екошкіру. Якщо працює з бісером — обирає японський Miyuki Delica.
«Плетені прикраси мені не дуже сподобалося робити. Я люблю саме шити. Як кажуть майстрині: підсівши на бісерну голку, злізти з неї майже неможливо».
Створення однієї прикраси може займати від чотирьох до чотирнадцяти годин вишивки, не враховуючи часу на пошук матеріалів, експерименти та обробку виробу.
Натхнення і сенси
Для Тетяни вишивка сьогодні — це спосіб відпочити і відволіктися від новин.
«Я можу генерувати ідеї з будь-чого. У день може бути сотня ідей. І вони іноді навіть заважають — хочеться сфокусуватись на одній».
Багато прикрас народжуються з особистих відчуттів або у діалозі із замовницями.
«Кожна прикраса має свою історію. Але іноді прикраса — це просто прикраса, і вже власниця наділяє її сенсами».
Підтримка родини
Чоловік підтримує творчість Тетяни і ще після одруження подарував їй швейну машинку. Мама — її перша шанувальниця. У неї навіть більша колекція прикрас, ніж у самої майстрині.
Любов до рукоділля також прийшла з родини. Мама вміє в’язати, вишивати, шити і малювати. Саме вона привела доньку на гурток вишивки хрестиком, де Тетяна навчилася створювати свої перші роботи.
Особливою для майстрині стала її перша вишита прикраса — кольє, створене під час навчання. Тоді вона була єдиною новачкою серед учасниць і навіть не знала назв матеріалів.
У фіналі навчання власниця магазину кристалів віддала свій приз саме Тетяні.
«Для мене це стало сильним поштовхом продовжувати».
Історія, яка вразила
Одну з найбільш емоційних історій Тетяна пережила під час благодійного майстер-класу у 2025 році. Учасниці вишивали брошки-сердечка. Одна жінка розповіла, що її син перебуває у полоні.
Тоді на картонній основі, яка вклеюється всередину прикраси, вона написала послання: «Обмін всіх на всіх».
Наступного дня жінка завершила брошку вдома. А ще через день дізналася, що її сина обміняли.
«Я не знаю, чи брошка щось вирішила. Але історія дуже дивовижна».
Тетяна проводить майстер-класи з вишивки прикрас. Каже, найважливіше для неї — атмосфера.
«Я вірю в людей. Кожна людина здатна на все, що завгодно. Потрібен просто час».
На заняття приходять і діти, і дорослі. Часто це родини військових або переселенців.
«Якщо я можу дати їм кілька годин спокою, творчості й відчуття опори — це вже має сенс».
Вона додає, що творчість буквально рятувала та підтримувала її від початку війни, тому захотіла поділитися цими знаннями з іншими людьми. Ще в аспірантурі Тетяна викладала в університеті, і ці навички також стали у пригоді.
Найбільше Тетяна хоче проводити більше живих майстер-класів у Барі. Вона переконана: коли людина приходить на заняття, то обов’язково завершує свою роботу.
А ще має мрію — створювати сукні з кутюрною вишивкою.
Минулого року вона завершила навчання з вишивки люневільським гачком і планує розвиватися у вишивці на одязі.
«Якщо описати мій новий етап життя трьома словами — це мрія, майстерність і кутюр».
І додає з усмішкою:
«От тільки б знайти ще трохи більше годин у добі, щоб усе реалізувати».
Автор Мар’яна Махан-Гуцал, ексклюзивно для Жмеринка онлайн. Фото з архіву Тетяни Артюхової.