25 лютого 2026 року минуло чотири роки, як 49-річний житель міста Бар Віталій Олександрович Січак добровільно став у ряди захисників України. А 20 серпня 2022 року він помер від важкого поранення в голову. Поховали воїна з військовими почестями на Алеї Слави Барського міського кладовища.
Віталій Січак народився 12 грудня 1972 року в селі Маньківка Бершадського району Вінницької області. Коли йому було два роки, сім’я переїхала до села Балки Барського району.
Після 8-го класу Балчанської школи він вступив до Кузьминецького профтехучилища, де навчався на тракториста, однак через певні обставини не закінчив його та влаштувався на роботу на Барський машинобудівний завод. Спочатку був учнем токаря, згодом — токарем. Саме там розпочалася його трудова діяльність. Згодом працював на цегельному заводі, підприємстві «Агромаш», Барському птахокомбінаті, у ТОВ «Мрія», а з 2011 року — в ТОВ «Міжлісся».
— З Віталієм ми познайомились 1997 року на одному весіллі, де були серед гостей, — згадує дружина Наталія. — Вже на другий день після тієї зустрічі він запропонував мені жити разом. Я відповіла, що ми ж не знайомі, але він сказав: «Якщо не зможемо бути разом, то розійдемось…». І так ми прожили разом 25 років, аж до тієї пори, коли його не стало. Від першого шлюбу в мене була донька Альона — Віталій прийняв її як рідну. У 1998 році ми одружились, а згодом у нас народилась Галинка, його улюблениця. Четверо ми жили в однокімнатній квартирі площею 23 квадратних метри без побутових зручностей…
Особливо складними були 2000-і роки, коли зарплату затримували на кілька місяців або видавали товарами. Родина не мала сторонньої допомоги й змушена була долати труднощі власними силами. У 2011 році в сім’ї народилась ще одна донька — Валерія.
У квітні 2015 року Віталій добровольцем пішов в АТО, хоча до того не служив в армії за станом здоров’я. Він проходив службу у 30-й окремій механізованій бригаді ЗСУ. У 2017 році демобілізувався та повернувся до роботи в ТОВ «Міжлісся», однак згодом знову став у ряди ЗСУ — у складі 59-ї окремої мотопіхотної бригади, підписавши контракт на три роки.
— І почалися у нас нові тривоги і переживання. Він розповідав, що потрапив саме туди, де був під час АТО — ті ж окопи і бліндажі. Пригадую, як вони прихистили кількох псів і котів. Одного разу Віталій подзвонив і попросив терміново вислати корм для котів, бо не було чим їх годувати… На другий день повномасштабного вторгнення окупантів в Україну він добровільно пішов служити в роту охорони в місті Бар. Тоді сказав: «Я зобов’язаний знову взяти зброю в руки, бо якщо не я, то хто буде захищати рідну землю…?»
У квітні 2022 року Віталія Січака направили в район Покровська, а згодом — під Авдіївку Донецької області, де тривали запеклі бої. 19 серпня 2022 року він отримав важке поранення в голову, а 20 серпня помер у госпіталі.
— 22 липня 2022 року ми відзначали 25-річчя подружнього життя. Я привітала чоловіка і чекала його у відпустку. У нас народилося двоє онуків — Андрійко (2010 року) та Іллюша (2017 року). Дідусь їх дуже любив і завжди тішив подарунками. 17 січня 2023 року народився ще й третій онук, Матвійко, але дідусь його вже не побачив…
Віталій був люблячим чоловіком, турботливим батьком і найкращим дідусем. Він любив землю, працював на ній із душею, і вона віддячувала щедрими врожаями. Навіть із передової завжди цікавився справами родини та їхнім садом.
Коли з Віталієм зник зв’язок, рідні спочатку сподівалися, що він просто не має можливості зателефонувати. Та реальність виявилася значно болючішою…
15-річна донька Валерія часто згадує:
— А пам’ятаєш, як тато водив мене в садочок? Взимку возив на санчатах, а потім — на машині до школи. Я любила всюди з ним ходити…
Ці спогади — незагоєна рана для родини. Дружина, діти й онуки щодня відчувають біль втрати людини, яка пожертвувала життям заради їхнього майбутнього.
Вічна слава і пам’ять мужньому воїну Віталію Олександровичу Січаку.
Автор Віктор Зеленюк, ексклюзивно для Жмеринка онлайн. Світлини надані автором