У їхніх сім’ях ніколи не було педагогів. Сергію Здирко і Любові Мазур випало започаткувати цю родинну династію, пише журналіст інтернет-видання Жмеринка онлайн Віктор Зеленюк.
У 1982 році Сергій став студентом факультету загальнотехнічних дисциплін Вінницького педагогічного інституту. Через рік його призвали на строкову службу, через два — продовжив навчання. У цей період Любов Мазур успішно закінчила Івашковецьку середню школу і вступила до педінституту. Доля звела їх на останніх курсах навчання. У 1987 році вони створили сім’ю.
Першим місцем роботи молодих педагогів була середня школа в рідному селі Сергія — Городківці Крижопільського району. Так склалося, що після завершення одного навчального року подружжя переїхало на малу батьківщину Люби — в Івашківці Шаргородського району, де в середній школі були вакантні посади вчителів трудового навчання і початкових класів. І відтоді їхня трудова діяльність на педагогічній ниві пов’язана з цим прекрасним подільським селом та його трудолюбивими людьми.
— Ще з дитинства я цікавлюся мистецтвом, а особливо — декоративно-ужитковим, — розповідає Любов Іванівна. — Росла в атмосфері великої шани до всього народного. Мама увесь час вишивала, а в молодості й батько теж брав у руки голку з нитками. Завжди в нашій хаті звучала українська пісня, а мама багато років була учасницею фольклорно-етнографічного колективу «Берегиня» при Івашковецькому сільському будинку культури. Мої батько і дід власноруч збудували хату, тому праця в нашій сім’ї була у великій пошані. Отже, і мої творчі спроби (малюнки, витинанки, аплікації, вишивки, в’язання) займали в хаті почесне місце і були предметом гордості батьків.
Коли я стала вчителькою початкових класів, то отримала безмежні можливості для реалізації своїх творчих ідей. І ось майже сорок років демонструю дітям, як через мистецтво любити рідну землю, навчаю їх цінувати творчу спадщину українського народу, прищеплюю потребу творити. Я навчаю своїх учнів умінню бачити красу навколишнього світу, істинну красу людської душі, красу та магічну силу слова.
Подружжя Здирків мають сина Сергія, який продовжив педагогічну династію батьків — здобув вищу освіту на історичному факультеті Вінницького національного педагогічного університету. Працював науковим співробітником Вінницького краєзнавчого музею. Сергій разом з дружиною Оксаною, теж істориком, виховують доньку Анастасію.
— Головний мій життєвий девіз — лише краса здатна врятувати світ. Вишивка, в’язання, плетіння, клаптикове шиття, оригамі, ліплення, малювання, моделювання та шиття одягу, писанкарство, витинанка, лялька-мотанка, аплікація, різьба по дереву, поезія — ось неповний перелік моїх творчих експериментів. Я — учасниця районних та обласних виставок народної творчості.
У 2010 році селу Івашківці виповнилося 560 років. До цієї дати місцеві жителі вишили рушник-оберіг «Наші джерела духовності» довжиною 4 метри, який став продовженням культурно-мистецьких проєктів — «Рушник національної єдності» та «Вишивана доля Вінниччини».
Любов Здирко власноруч вишила герб села Івашківці, а з чоловіком Сергієм із 154 дерев’яних яєць виготовили писанку-мальванку. У травні 2017 року в селі відбулася презентація першої книги «Івашківці — подільська квітка України», а в листопаді 2023 — другої книги «Івашківці у серці назавжди». У складі авторів книг — і Любов Здирко.
У Сергія Івановича Здирка теж різнобічний світ захоплень — різьба по дереву, випалювання, столярна справа, виготовлення меблів, моделювання, будівельна справа, виноградарство, садівництво та землеробство, а спорт і туризм — джерела його творчості. Десятки років він присвятив туристичним подорожам, змаганням, екскурсіям. Першим у тодішньому Шаргородському районі організував водні походи з учнями та дорослими по річці Південний Буг на саморобних катамаранах.
Подружжя вчителів Здирко спільно втілило в життя багато творчих проєктів. На шкільному подвір’ї вони облаштували альпійську гірку, разом з учнями встановили дерев’яну гойдалку, виготовили паркові лавочки, садові скульптури, займаються настінним розписом та доглядають за плодовим садом.
Знайомство з поетичним словом у Любові Іванівни почалося ще в дитинстві, коли у них в гостях бував визнаний поет та журналіст Петро Мусійович Перебийніс — добрий приятель батьків. Він якось написав про тата статтю «Мазурів характер», яка була надрукована в газеті «Сільські вісті» від 18 серпня 1993 року.
Разом з батьком Люба зустрічалася і з Володимиром Забаштанським. Її, восьмирічну дитину, на все життя вразила мужність людини, яка втратила зір, обидві руки, але не здалася, а навіть зуміла знайти в собі сили творити.
— Коли кілька років тому я отримала перелом обох рук, то першим ділом згадала Забаштанського, а ті дитячі спогади допомогли впоратися з посттравматичною депресією… Читаючи вірші Петра Перебийноса і Володимира Забаштанського, мені самій захотілося щось зримувати. Так і почалася моя дружба з поетичним словом.
Позаминулого року Любов Здирко познайомилася з відомим вінницьким поетом Михайлом Каменюком.
— Його творчість надихає мене на нові вірші і змушує переосмислювати багато звичних речей. Я маю вдома свого «літературного критика» в особі чоловіка Сергія. Він — мій порадник і перший читач. Саме Сергій виносить вердикт щодо того, чи можна новонароджений вірш оприлюднювати в соцмережі. За його порадою я інколи доопрацьовую римовані рядки. Тематика моїх віршів різноманітна, але найбільше зараз пишуться патріотичні рядки, хоча душа моя любить філософствувати…
У 2025 році Любов Здирко стала лауреаткою літературної премії імені Леоніда Гавриша за збірку поезій «Цвітімо разом, Віро і Надіє» та премії імені Павла Добрянського. На громадських засадах вона працює редакторкою-упорядницею у видавництві «Поезія України». Підтримує і розвиває молоді таланти. Власним коштом видала збірку творів своїх учнів «Віночок казочок з Івашковець». Впорядкувала збірку свого учня — нині бійця Національної гвардії України Артема Ліпецького, а також збірку свого вчителя, колишнього директора Івашковецької школи Василя Берещука.
Автор тексту Віктор Зеленюк. Світлини надані автором