То був ранковий дзвінок з Харківського шпиталю в Кузьминці Барської громади, що за 847 кілометрів від їхнього села. Лише на четвертий день після важкого поранення дав про себе знати батькам старший солдат 77-ої десантно-штурмової бригади «Наддніпрянська» Олексій Гуцалюк.
І рівно через добу Анатолій Олексійович та Алла Василівна уже стояли біля дверей палати, в лежав їхній син.
«Я вдячний Господу Богу, що маю таких батьків, вони весь час зі мною… Їхня підтримка для мене
неоціненна і дуже надихає на подальше життя…», – каже 35- річний воїн з позивним «Гуцул».
У Збройні Сили України Олексій Гуцалюк влився уже підготовленим воїном – за плечима мав більше десяти років служб за контрактом у Нацгвардії та роботи в одній з охоронних фірм рідного міста Одеса, де народився в сім’ї військового та фармацевта.
Батько служив у військах ППО, а мама працювала в аптеці. За її настановою теж вивчився на провізора, закінчивши Одеський національний університет імені Пирогова, але за обраною
спеціальністю практично не працював – його вабили мужні професії, пов’язані з дисципліною та зброєю.
«24 липня 2024 року я прийшов у ТЦК і мене зачислили в десантно-штурмові війська, воював на Покровському напрямку в Харківській області. Моя війна тривала рівно два місяці – і вже 24
вересня я став «300-сотим»…
Напередодні старший солдат Гуцалюк отримав наказ очолити групу з шести чоловік і відбити у ворога 150 метрів української території на бойовому напрямку бригади в районі міста Борова. Вийшли на виконання завдання ввечері і під прикриттям ночі, вклинилися у ворожі позиції. Не помітними не можна було довго залишатися – прицільним шквальним вогнем витіснили окупантів з лісопосадки і утримували її впродовж двох тижнів.
Ворог не давав хлопцям ні хвилини перепочинку – гатив з артилерії, кидав авіабомби, запускав дрони, але вони не відступали і поклали там багато живої ворожої сили…
«Ми їх косили автоматними чергами як траву, а вони все лізли і лізли, як та саранча… Сильний артобстріл загнав моїх хлопців у бліндаж. Я скомандував не витикати навіть носа, а сам взявся
прикривати побратимів. Через кілька хвилин відчув машинально, що прямо у мене летить ворожий снаряд і почав бігти до укриття, та в останню секунду щось спонукало розвернутися й змінити напрямок руху в інший бік. Пізніше я усвідомив, що якби біг далі прямо за траєкторією польоту снаряду, то від мене нічого б не залишилося… Ось як все може змінитися за секунду і при тому назавжди…»
Пролунав вибух, а йому здавалося, що він ще біжить і біжить… Поглянув, а там, де була права нога – лише криваве місиво. Відірваний шматок кінцівки тримався на шкірі вище коліна.
«Тільки через дві доби добилася до нас група моїх рятівників з дванадцяти бійців. Ми йшли і повзли через відкриту місцевість ворожих позицій аж сімнадцять кілометрів! У бойові зіткнення з ворогом не вступали. Виводив групу командир роти, який спостерігав за нами з дрона-розвідника… Коли мене тільки повантажили на кузов пікапа-евакуатора, то буквально за кілька метрів від автомобіля розірвалися два артснаряди і пошкодили праве переднє колесо. Нам довелося їхати на трьох вцілілих колесах. Мабуть вороги хотіли добити мене і зроби зовсім 200-сотим. Та на зло їм, ми витримали, Бог зберіг мене і моїх рятівників…»
У польовому шпиталі Олексію Гуцалюку надали першу хірургічну допомогу, а звідти доставили у Харківський військовий медичний шпиталь. Там йому зробили ампутацію, а згодом перевезли евакуаційним потягом в Київ, де хірурги провели операцію з реампутації, стабілізували його стан і направили на протезування і реабілітацію до Львова.
Там Олексій дізнався, що Президент України нагородив його орденом «За мужність» ІІІ ступеня. Нагороду вручили в лікувальній палаті скромно без особливих урочистостей.
«Протезували мене у Франції, де я перебував чотири місяці. Далеко від навчився ходити і відчув шалену тягу до життя і велике бажання знову повернутися до бойових побратимів у свою бригаду. Почуваю себе на тверду «четвірку», сили є, розум не втратив і дуже хочу ще багато корисного зробити для України. Я ще повоюю! Мій командир роти отримав підвищення по службі – став начальником штабу батальйону і чекає на моє повернення…»
«Я дуже пишаюся своїм сином, своїм «Гуцулом», я у ньому бачу себе молодим, у нього немає страху ні перед чим і дай нам Господи сили пережити всі ці випробування», – додав батько Олексія, Анатолій Олексійович.
Автор матеріалу Віктор Зеленюк, ексклюзивно для Жмеринка онлайн. Фото автора.