У місті Бар його знають як журналіста з кількома дипломами і великою душею. У свої 87 років Павло Тимошенко залишається прикладом людини, для якої творчість — не професія, а спосіб життя.
Усе його довге життя можна об’єднати двома ємкими словами — творча людина. Відколи Павло Тимошенко пам’ятає себе, він завжди тягнувся до чогось особливого, вимріяного в сільській хатині під солом’яною стріхою, де не було електрики, радіо, де уроки робив при гасовій лампі і писав на листках з паперових мішків.
Найціннішим дарунком у дитинстві став для нього олівець, який привезла мама з міста. Він так ним дорожив, що зберіг на всі роки навчання в семирічці рідного села на Чернігівщині.
Вже будучи редактором тодішньої Барської районної газети «Червоний промінь», Павло Тимошенко відкрив у своїй біографії цікаву закономірність — у школі, технікумі, інституті його завжди обирали до редколегій стіннівок. Ті перші паростки творчості були, звичайно, далекими від справжньої професійної газетярської роботи, але вони мали певний вплив на формування мистецької особистості.
Тепер його називають журналістом з дипломами агронома, педагога і художника.
— У післявоєнні роки я не мав можливості самостійно вибирати майбутню професію, а тому прислухався до поради мами і поступив до Роменського агролісомеліоративного технікуму, – згадує Павло Федорович. – Навчання давалося легко і я з головою поринув в науку. Подумки уже бачив себе серед виплеканих власними руками квітучих яблунь, та коли повернувся в рідне село, то для молодого агронома не знайшлося місця. Нікуди мене не хотіли брати перед службою в армії. Виручив один колгоспний керівник: «Йди, каже, і приймай сільську бібліотеку, там від тебе буде більше користі…». І не знав він тоді, як змінив мою долю…»
Допитливий від природи юнак так захопився книгами, що за кілька місяців перечитав більше половини книжкового фонду бібліотеки. В одному із журналів натрапив на повідомлення, що солідний вуз однієї з тодішніх союзних республік проводить набір на факультет «Малюнка і живопису». Надіслав туди свої роботи і так став студентом-заочником.
Розуміючи, що на далекій віддалі викладачі мало чого його навчать, пізнавав секрети творчості самотужки — і досить вдало. Його малюнки завжди оцінювали за високою шкалою, вони потрапляли на виставки.
— Моя художня освіта дуже згодилася під час служби в армії. Я надсилав матеріали до газети Київського військового округу разом з малюнками-портретами своїх однополчан. Їх там із задоволенням друкували, а за отриманий гонорар купив фотоапарат. Захоплення фотографією згодом переросло не лише в професійну потребу, а стало невід’ємною частиною моєї творчості. У домашньому архіві я сьогодні зберігаю тисячі світлин різноманітних сюжетів, про кожну з яких можу розповідати довго і багато…»
В армійській формі, з рюкзаком за плечима і десятьма карбованцями в кишені, єфрейтор Тимошенко приїхав підкорювати вершини науки в Києві. У державному університеті імені Шевченка він успішно склав вступні іспити на юридичний факультет, але ще до конкурсу йому по секрету сказали, що місця тут давно «забиті».
— З тими ж оцінками і додатковим диктантом з російської мови мене зачислили на факультет української і англійської мови Ніжинського педагогічного інституту імені Миколи Гоголя. І аж тоді мені відлягло на серці і я поїхав додому порадувати маму…»
Після першого семестру Павло Тимошенко отримував підвищену стипендію, а згодом — Гоголівську і Ленінську. Інститут закінчив з червоним дипломом. У студентські роки редагував факультетську газету «Молодь». Один критичний матеріал звів його з майбутньою дружиною Азалією.
Подружжя працювало в місті Бар, у школі-інтернаті, а згодом Павло Тимошенко очолив редакцію районної газети, якій віддав 27 років життя. Видання було одним з кращих в області.
За багаторічну працю він нагороджений Золотою медаллю української журналістики, почесним знаком Національної спілки журналістів України, був лауреатом конкурсу «Золоте перо», дипломантом престижних премій. Міська рада присвоїла йому звання «Почесний громадянин міста Бар».
Попри поважний вік, Павло Тимошенко продовжує творити. Його квартира сьогодні — мов музей, наповнений полотнами, що передають красу природи і життя.
Автор матеріалу Віктор Зеленюк, ексклюзивно для Жмеринка онлайн.