Владиславу Гутіку Господь Бог подарував дуже коротке земне життя і в 22 роки навічно забрав до строю Небесного війська. На війні він був там, де пекло, і виконав свій обов’язок перед Україною до останнього подиху. Його загибель пошматувала люблячі серця мами, тата, брата, дружини та двох маленьких синів. Уже півтора року вони живуть з нестерпним болем, печаллю і світлою пам’яттю про дорогу їм людину.
Історію захисника розповідає журналіст Жмеринка онлайн, Віктор Зеленюк.
Владислав Гутік народився 3 грудня 2001 року в селі Ялтушків тодішнього Барського району. Він був дуже бажаною і очікуваною першою дитиною Ірини Петрівни та Сергія Ілліча Гутіків, яка дарувала всім радість, любов і надію. Влад ріс енергійним, допитливим, веселим і доброзичливим хлопчиком. Від природи мав лідерські якості, за які його любили і цінували друзі.
Після закінчення восьмого класу Влад вступив до Кам’янець-Подільського ліцею з посиленою військово-фізичною підготовкою. Там він почав займатися гирьовим спортом і за рік став майстром спорту у своїй ваговій категорії. Але, на жаль, через навантаження зірвав спину та залишив навчання в Кам’янці-Подільському, продовживши його в обласному ліцеї Барського гуманітарно-педагогічного коледжу, а згодом вступив до Житомирського медичного коледжу, де здобув професію зубного техніка, але за власними міркуваннями за спеціальністю не працював жодного дня.
«Ми йому не перечили, а казали: „Дивись, тобі видніше…“», — згадує мама Влада, Ірина Петрівна. — «Він, мабуть, ще шукав себе».
Перед війною Влад спробував різні професії: охоронник приватної фірми, будівельник доріг, таксист. У червні 2022 року підписав контракт на службу в ЗСУ, а вже наступного місяця його відрядили на тритижневе навчання до Великобританії за військовою спеціальністю навідника бойової машини реактивної артилерійської батареї. Потім ще деякий час старший солдат Владислав Гутік служив у військовій частині Гайсина. А з 3 листопада і до свого останнього дня життя воював на Донеччині.
Внаслідок ворожого артилерійського обстрілу в районі населеного пункту Красногорівка, Покровського району Донецької області, 26 серпня 2024 року він загинув від «мінно-вибухової травми, вогнепального осколкового сліпого поранення голови, обох верхніх кінцівок, спини та грудної клітки праворуч…». Той день став чорною датою в родині Гутіків.
«Але в житті нашого сина під час війни були і радісні, і приємні сторінки. Найсвітліша з них — знайомство по інтернету під час навчання у Великобританії зі своєю майбутньою дружиною, яка родом з Вінниці, а проживала у Швейцарії. У жовтні 2022 року Вероніка прилетіла в Україну та поїхала до Влада в Миколаїв, де дислокувався його підрозділ. У неї є син Артем, з яким Влад і вся наша рідня познайомилися наприкінці 2022 року. Владу тоді дали відпустку, і ми всі разом зустріли Новий рік з великою надією, що скоро настане мир і все буде добре…»
Але, на превеликий жаль, війна продовжувалася, а молоді люди зрозуміли, що дуже кохають один одного. Незабаром між родичами відбувся відеозв’язок, під час якого Влад і Вероніка порадували Сергія та Ірину приємною новиною — вони скоро стануть дідусем і бабусею.
«Ми дуже чекали на внука, але найбільше на нього чекав Влад. 19 січня 2024 року у нас з’явився Матвійко. Бачили б ви очі Влада… То було щось неймовірне! Влад мав би стати просто нереально класним батьком! Він з легкістю прийняв Артемка, полюбив його щиро і хотів усиновити. Влад завжди дуже любив дітей, і діти йому відповідали взаємністю. Я завжди казала, що він міг би бути ідеальним дитячим лікарем…»
Незважаючи на те, що Владислав Гутік прожив зовсім мало, він залишив незабутній слід у житті кожного, хто його знав. Це був хлопчик-свято, найпотужніший генератор життєвих сил. Біля нього завжди було добре, затишно, весело і надійно. Енергія в нього була нескінченна, ідеї били невичерпним ключем. Влад ніколи не боявся мріяти і завжди намагався вперто йти до своїх задумів. Будучи юнаком, він легко потрапляв у різні халепи, але ніколи не чинив підло і підступно, завжди йшов людям на допомогу. Всі, хто пізнавав цього хлопця, по-справжньому отримували вірного друга, веселого співрозмовника, надійну опору у будь-якій ситуації.
Коли у Влада з’явилася сім’я, він одразу став дорослішим і змужнілим. Він став не по роках мудрим, надійним та впевненим у собі.
«Любити по-особливому він теж вмів. Мені, як матері, найкращі квіти завжди були від Влада. І свою дружину він теж засипав квітами і подарунками. Він завжди хотів проявляти свої почуття і постійно робив це дуже галантно. Влад пишався тим, що в нього були Вероніка, Артем і Матвій. І, незважаючи на свій молодий вік, він був неймовірним чоловіком і батьком. А сином для мене назавжди залишиться найкращим».
Зараз молодший брат Влада, Сашко, стає дуже схожим на свого старшого брата і намагається в усьому його наслідувати.
А ще у Влада була велика тяга до автомобілів. Він любив їх лагодити, і це в нього чудово виходило — то йому передалося від батька.
Владислав був, є і назавжди залишиться моїм серцем, душею, подихом, найщирішим почуттям любові, моїм найкращим другом і всім моїм життям. Людство ще просто не придумало слів, які могли б описати мої почуття. Я знову вчуся жити, дихати, сміятися, мріяти і так боюся йти вперед без нього. Бо біля Владика хотілося жити, і будь-які проблеми він умів перетворити на прості неприємності. Це моя найбільша любов і найболючіша втрата.
У нього був особливий зв’язок з моїм батьком, його дідусем Петром. Вони були близькі по духу, і загибель онука стала для нього теж болючою втратою, від якої він досі не може оговтатися.
Влад і Вероніка повінчалися 29 серпня 2023 року в Ялтушкові, а 27 вересня — розписалися в місті Покровськ. До його загибелі залишалися лічені дні і місяці.
«Я досі не можу прийняти, що сина більше немає. Такі люди мали б жити дуже довго, бо Влад міг би дати світу дуже багато добра, позитиву та прикладу, як жити в задоволення. Він мріяв полетіти в Португалію, щоб офіційно познайомитися з батьком Вероніки, бо вони бачилися лише по відеозв’язку.
Наш Влад — це приклад героїзму, щирості, приклад для наслідування. Він наш ГЕРОЙ, але це не тішить, бо я щиро вірила, що свою старість буду доживати поруч із Владом. А тепер я розумію, що там, у могилі, поховала не лише свою дитину, а й усе своє життя. Моя душа просто лягла з ним поруч, лише тіло ходить тут і чекає на нашу зустріч. А я його ТАМ точно зустріну, я знаю…
Влад мав дуже велике серце, яке вміло любити безумовно. Він ніколи не проходив повз, коли комусь потрібна була допомога. Він був як свіжий ковток повітря, як сонячний промінчик, як цілий Всесвіт — таким назавжди і залишиться».
У грудні 2023 року Влад отримав «Золотий хрест» від Головнокомандувача ЗСУ Валерій Залужний. Як казав його побратим: «Я ще не зустрічав такого молодого хлопця з такою мудрою душею».
Ще Влад був успішним у спорті: підтягувався найбільше разів у змаганнях, грав у футбол та волейбол. Навчання йшлося йому легко.
За будь-яких обставин Влад завжди намагався дзвонити батькам. І коли він повертався з «нуля», вони могли бачитися у чаті по відеозв’язку. Батько Влада, Сергій, з перших днів став волонтером, часто їздив на передову та мав нагоду інколи зустрічатися із сином.
30 серпня 2024 року Владислава Гутіка відспівали в тому ж храмі, у якому він брав шлюб з Веронікою.
Навесні 2025 року Ірина та Сергій Гутіки стали ініціаторами відкриття Алеї Слави Героям у Ялтушкові (прочитати про це можна тут). Їх підтримали представники місцевої влади та родичі загиблих земляків. Зараз це святе місце для тих, хто не забуває, якою ціною дається життя.