«Я люблю тебе і будь сильною…» — такі були прощальні слова Богдана Пацьори дружині Іванці.
Остання мирна сімейна відпустка Богдана, Іванни та їхньої семирічної доньки Ані якраз закінчилася напередодні повномасштабного вторгнення окупантів в Україну. Щасливі й задоволені вони повернулися з Карпат до Києва 23 лютого 2022 року, а наступного ранку почалася війна. Богдан, який уже вдосвіта наступного дня пішов на роботу, надіслав дружині есемеску: «Іванко, в центрі Києва вибухи, я повертаюсь додому…».
«Ми не розуміли і не хотіли усвідомлювати, що війна уже дібралася до нашого порогу, — згадує Іванна. — Думки в голові клубочилися, наче хмари в небі: «Перше і головне — не метушитися, зібрати рюкзаки, не забути документи, взяти теплі речі, харчі, медикаменти і кішку Шоколадку, подзвонити друзям…». Виїхали з Києва тільки з другої спроби. Дорога в напрямку Житомира і Вінниці була настільки забита транспортом, що до міста Бар добиралися майже добу…»
Оговтавшись від перших стресових потрясінь, уже 26 лютого 35-річний Богдан Пацьора без вагань пішов у військкомат записуватись добровольцем на фронт. Кілька днів поспіль він простояв у довгих чергах, а від нього відмахувались, як від набридливої мухи: «У тебе, чоловіче, немає військового досвіду, ти в армії не служив, нам потрібні спеціалісти…». Але патріотично налаштований Богдан таки добився свого — 2 березня 2022 року його зарахували до складу 120-ї окремої бригади територіальної оборони ЗСУ, служив стрільцем 170-го батальйону.
У березні 2023 року підрозділ Богдана Пацьори воював у районі Бахмуту. Там було справжнє пекло — горіла земля під ногами, плавився метал, падали будинки, а незламні захисники України відбивали атаки ворогів… Коли він востаннє зателефонував Іванці, то це не була повноцінна розмова, а лише уривки декількох фраз: «Я люблю тебе і будь сильною…». Після цих слів вона навіть не могла подумати, що ніколи більше не почує голос коханого чоловіка, та надія в жінки все-таки жевріла… Почався відлік пекучих секунд, хвилин і годин невідомості…
«Я була на роботі, коли зателефонувала сестра Богдана Альона і сказала: «Не переживай, будь ласка, нам прийшло повідомлення, що Богдан зник безвісти, ми приїдемо і заберемо тебе…». А далі — як у страшному сні: дзвінки до всіх, до кого можна було додзвонитися. І так ми дізналися, що Богдан залишився під завалами після прильоту. Ми ще вірили, що він живий і йому потрібна допомога… Коли спецгрупа дібралася до Богдана, то було вже пізно».
Я вдячна кожній людині, кожному воїну, побратиму, волонтерам, друзям, рідним і знайомим, вдячна Богу за те, що змогли дістати тіло Богдана і ми змогли поховати його… Це святе місце для нашої родини на Алеї Слави Барського кладовища.
Коли Україну розривали на частини, Богдан, не вагаючись, віддав своє життя за кожного з нас. Він загинув 6 квітня від осколкових поранень голови, не сумісних із життям.
Родичі й друзі пам’ятають, як він не раз повторював: «Ми на війні не до її закінчення, а до Перемоги…».
«Богдан був сильним, чесним, організованим, справедливим і життєрадісним. Його сміх і щиру посмішку я ніколи не забуду. На першому місці у нього завжди була сім’я, але при цьому він був добрим до інших і по можливості підтримував тих, хто потребував допомоги…»
Він лише навчився жити в цьому несправедливому світі, але війна забрала його у нас.
Богдан віддав найцінніше, що мав, — своє життя, щасливе життя своєї сім’ї і душевний спокій своїх батьків і рідних для нього людей.
Богдан Пацьора народився в селищі Чорнобаївка Черкаської області, згодом переїхав з батьками у місто Бар. У нього на момент загибелі залишилися мама — Юлія Казимирівна, тато — Олександр Іванович і сестра Альона, яку він з дитинства дуже любив і дбав про неї. Батьки важко працювали, щоб у їхніх дітей було усе необхідне для доброго життя.
Богдан навчався в Барській школі №1, був відмінником. Закінчив Барський автодорожній технікум за спеціальністю «Організація перевезення». Далі він вирішив змінити професію, переїхав до столиці, де здобув вищу освіту у Київському інституті банківської справи і залишився на постійне проживання в Києві.
Тривалий час Богдан працював у банківській сфері, а потім змінив напрям діяльності — мав невеликий бізнес, займався торгівлею, і в його планах було відкриття власного магазину.
«З Богданом ми познайомилися ще будучи студентами, — продовжує Іванна. — Це сталося випадково на пікніку, куди мене запросила подружка дитинства. Пам’ятаю, я довго сумнівалася, чи йти мені, чи не йти туди, але жодної секунди не пошкодувала потім, що погодилася. Богдан був гарним, веселим, усміхненим і водночас сором’язливим. Ми зустрічалися більше року. До цього я жила в Києві декілька років, але не бачила всіх прекрасних місць цього чудового міста. З Богданом я вперше побувала в театрі і під час побачень ми обходили весь Київ.
Ми обоє не із заможних сімей, разом розпочинали з невеликої заробітної плати, проживали на орендованих квартирах, багато в чому собі відмовляли і їздили на метро, але ми були щасливі.
Я ніколи не мала сумнівів щодо почуттів Богдана. Він показував свою любов у вигляді турботи і поваги до мене, яка проявлялася не в дорогих подарунках, а в простих речах, які цінувалися мною понад усе. Я можу будь-якої миті відкрити листи, які Богдан мені періодично писав, хоч і жили ми вже разом. У них — море любові, доброти і турботи! Богдан робив усе, щоб я не забувала, яка я чудова людина і гарний ветеринарний лікар», – каже дружина.
Богдан та Іванка створили сім’ю у вересні 2012 року і самотужки та з допомогою батьків усе міцніше й міцніше ставали на ноги.
У них народилася донечка — татова принцеса. Він завжди так її називав і весь вільний від роботи час проводив з Анею. Від нього донечка успадкувала такі гарні людські риси, як наполегливість, доброзичливість і душевну красу. Вона така ж упевнена, працьовита і цілеспрямована дівчинка — що задумала, того й доб’ється. Вона вже доросла не за роками.
«Шкода дуже, що Аня росте без батька, але водночас я вдячна Богу, що Богдан зміг побути з нею перших вісім років її життя, і за цей період вона отримала максимум його любові і тепла, і це так важливо…»
Ми важко працювали, але завжди знаходили час на активний відпочинок. Ми любили українські Карпати, і після загибелі Богдана я з донькою продовжую подорожувати…
В особі Богдана Пацьори Україна втратила великого патріота, чудову людину, яка могла ще зробити дуже багато хорошого для неї. Він хотів, щоб усі українці були щасливі. Богдан та Іванка знаходилися вже на тому етапі, коли мали усе для комфортного життя, мали змогу подорожувати, розвиватися і ростити щасливо доньку. Але, на жаль, усе перевернула війна і прийшло розуміння, що так уже не буде ніколи.
«Я знаю одне: Богдан хотів і робив усе, щоб ми були щасливі. Тому я маю знайти сили, навчитися знову щиро посміхатися і бути щасливою. Я не маю права в пам’ять про коханого зрадити його старанням і бажанню. Я буду робити усе, щоб про тебе, Богдане, пам’ятали і згадували не лише рідні, а й вся Україна»
Друзі по службі завжди лише гарно відгукувалися про Богдана, розповідали, що він був сильним, справедливим, чесним і хоробрим воїном, завжди підставляв своє плече побратимам. У нього ніколи не було слів: «не буду», «не хочу», «не можу» — він завжди робив усе, що було необхідно, ніколи не пропускав навчання і ставився до нього з відповідальністю.
Командири про Богдана кажуть, що в бою він ніколи не ховався за спинами побратимів, сміливо та чітко виконував усі поставлені завдання, неодноразово брав участь в евакуації з поля бою поранених побратимів. Зумів зберегти не одне життя своїх друзів.
За мужність та героїзм солдат Пацьора Богдан Олександрович нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня, посмертно.
Автор Віктор Зеленюк, ексклюзивно для Жмеринка онлайн.
Світлини надані автором