26-річний ветеран російсько-української війни, артилерист 37-ї окремої бригади морської піхоти ЗСУ, а нині водій навантажувача МХП Олександр Постернак — яскравий приклад сили духу, витримки та внутрішньої мотивації. Його шлях — це історія незламності, віри в себе й уміння рухатися вперед навіть після найважчих випробувань.
Попри поранення та складний бойовий досвід, Олександр не лише повернувся до цивільного життя, а й почав здобувати спортивні перемоги, надихаючи інших ветеранів не зупинятися й шукати нові сенси.
«Я на війні завжди був дуже серйозним оптимістом! І зараз такий, — каже Олександр Постернак. — Саме основне — засівати в голові правильні думки, постійно міркувати про свій власний розвиток, про вдосконалення своїх кращих навичок і повторюсь: засівати тільки хороші думки! Все з них починається!»
Свідомий вибір — стати на захист України
Олександр родом із селища Тростянець Вінницької області. За фахом — механізатор. Він закінчив Ладижинський коледж, а згодом навчався у Вінницькому національному аграрному університеті, паралельно працюючи в компанії МХП. З 2022 року — водій навантажувача на переробному комплексі Вінницької птахофабрики.
На фронт він пішов у 24 роки — ще до віку обов’язкової мобілізації. Каже, рішення було свідомим: на той момент багато друзів уже воювали, і він не міг залишатися осторонь.
Після місяця навчання у Великобританії у новозеландських інструкторів за програмою пришвидшеної базової військової підготовки, Олександра направили до 37-ї окремої бригади морської піхоти. Спершу він служив водієм-електриком, а згодом перевівся до артилерійської батареї.
«Як просто в народі кажуть: «заряжаючий». Виконував роботу — заряджати снаряд і стріляти по ворогу. — Розуміючи, що на війні може статися все, що завгодно, і потрібно вміти один одного підміняти, побратими мене також навчили на навідника, командира гармати, «мехвода» — водія гармати. А закінчив свою роботу я неофіційно командиром вогневої групи».
Позивний, що став частиною фронтової історії
Свій позивний «Постернау» боєць отримав під час служби на позиціях, коли вперше виконував обов’язки командира гармати.
«У нас були хлопці з Заходу України, які завжди закінчували слова на свій манер: «з тобоу», «зі мноу», «двіста». У той день я якраз був на чергуванні, на рації. Коли треба було зі мною вийти на зв’язок, мій кращий друг, побратим, щоб не сказати прізвище Постернак, назвав «Постернау». Так і закріпився позивний «Постернау», — усміхаючись, розповідає Олександр.
У щоденних бойових умовах його підтримували побратимство, чітка самоорганізація, дисципліна, відмова від шкідливих звичок, фізичні навантаження та гумор. Велику роль відігравали й спогади про дім, дитинство та улюблений футбол.
Особливе місце в цій історії займає ніж, виготовлений батьком Олександра власноруч.
«А ще в усьому виручав особливий ніж, який мій батько власноруч зробив. Тато колись працював на заводі у Києві і вирізав той ніж з диску, що ріже бетон, — розповідає Олександр. — Ще в часи АТО з цим ножем спочатку пробув службу у піхоті мій дядько, згодом — батько в артилерії, а потім ніж вже й мені дістався. Дуже класний ніж! Не ламався, не тупився — ми все ним відкривали. Рятував у будь-яких ситуаціях! Та, на жаль, під час одного обстрілу уламок зламав мого ножа. Я тоді дуже засмутився, адже він вже був частиною мене, постійно був зі мною. Але відправив його батькові, який має дійсно золоті руки. І тато зробив точно таку саму копію, тільки вже з іншого металу».
Історія Олександра Постернака — це приклад того, як навіть після війни та поранень можна не лише повернутися до життя, а й продовжувати перемагати — у спорті, роботі й щоденній боротьбі за себе.
